Читати книгу - "12 польських есеїв"

на ньому не зупинятимусь. Натомість зверну увагу на іншу сферу лексики, яка відіграє у новомові важливу роль, особливо в текстах, спрямованих проти конкретної особи. Це слова з повсякденного вжитку, що відсилають до пересічних психологічних уявлень, найчастіше – з родинного побуту. Коли про того чи того пишуть: «безсоромний», «облудний», то, по суті, використовують мову родинних сварок; так могла б говорити розгнівана жінка про свого не надто зразкової поведінки чоловіка. Лексика пересічної психології використовуються й для опису спонук, що мобілізують до дії всю опозицію. Це мотиви «наживи», «бажання прославитися» тощо. Подібним способом описуються й риси характеру опозиціонерів («зухвалі», «пройняті ненавистю»). Але це вже виходить за межі лексики та фразеології, належачи радше до сфери памфлетної риторики, тому я не стану на цьому зупинятися.

Попри те, що новомову часто трактують як збіднену мову (і загалом слушно, хоча збідненість є лише похідною від її головних властивостей), все ж не можна її вважати бідною на мовні засоби; бідність проявляється щойно тоді, коли йдеться про конкретне вживання цих засобів, про контекст, до якого вони приписані. Головним тропом у межах новомови є, на мою думку, перифраз. Його роль дуже легко пояснити, якщо визнати, що головною властивістю цієї квазі-мови є підкреслювання оцінки. Перифраз дає необмежені можливості для цього: він створює умови для оцінювання, висуваючи на перший план один елемент коштом інших, тому за своєю природою він уже є інтерпретацією. Вживання перифразу «передовий загін робітничого класу» вказує не тільки на організацію, котра так себе називає, а й виявляє її головні риси. Ще одна властивість перифразу є особливо цінною для новомови: схильність до самостабілізації, до функціонування у незмінній формі. Перифраз сприяє тому, чого новомова весь час прагне: перетворює мову на сукупність канонічних формул.

Одна з найважливіших властивостей новомови у сфері, що її розглядаємо, – це маніпулювання евфемізмами та гіперболами. Їхнє вживання залежить від типу контексту. Правило користування ними можна сформулювати так: коли йдеться про власні проблеми, а особливо про рішення (перш за все економічні), від яких ніхто не радітиме, з’являються евфемізми; однак, коли йдеться про проблеми противника, тоді можна сподіватися серії гіпербол. По нашому боці – тимчасові економічні труднощі, хвороби росту, тощо, по тому боці – економічна криза. Згідно з цим принципом, у нас не буває підвищення цін, є тільки зміна чи – витонченіший евфемізм – коригування, натомість у них відбувається постійне зростання цін, інфляція тощо. Цей принцип діє й у протилежний бік: про наші успіхи говориться гіперболами, про успіхи противника – евфемізмами. Деякі евфемізми та деякі гіперболи мають ритуальний характер. Ритуальність, наприклад, є притаманна гіперболічному (у відповідних формулах) прикметникові «історичний» («історичний візит», історичний пленум» тощо).

Інколи в новомові з’являються поетичні прийоми родом ніби з лінгвістичної поезії, хоча нічого спільного з поезією вони не мають. Ідеться тут про гру двозначністю слів, як можна здогадатися, наперед затвердженою. В березні-68 саме так вживалося слово «ревізіонізм». У принципі, йшлося про тих, що хотіли переглянути програму партії, проте мапіпулювалося словом так, щоб викликати в посполитого люду асоціації з західно-німецькими ревізіоністами, котрі намагаються переглянути лінію наших кордонів. Остаточна мета гри сенсів полягала у тому, щоб звести два значення, які не мають нічого спільного між собою, до одного. Інколи така гра словами проводиться досить делікатно і зводиться до вживання слова в одному значенні, але так, щоб це викликало асоціацію з іншим значенням. Наприклад, у статтях, полемічних щодо опозиції, пишеться, що в нашому суспільстві КОР (Комітет оборони робітників. – Прим, пер.) маргінальний. На перший погляд, ідеться нібито лише про його малочисельність, але насправді формулювання нагадує також про «суспільний маргінес», тобто навіює виразно негативну конотацію.

Немає нічого дивного, що в новомові використовуються перифрази, евфемізми, гіперболи, і навіть експлуатується багатозначність слів. Дивно, що новомова, виявляється, має власну езопову мову. Вона використовується тоді, коли влада намагається повідомити суспільство про щось, чого expressis verbis сформулювати не хоче або не може. Не тільки тому, що новомова в певних ситуаціях виявляється непридатною, передусім з огляду на незвичайність ситуації та потребу стрімкого реагування. До езопової мови вдаються тоді, коли влада потрапляє у важке становище: говорять, що «заворушення можуть викликати непередбачені наслідки». І більше нічого не пояснюється; сприймач у таких випадках повинен бути здогадливим, повинен вміти читати між рядків. Можливо, езопова мова властива лише польській версії новомови, де обслуговує техніку переконування, яку б я визначив як дружнє залякування; не знаю, чи вона існує в російській версії, підозрюю, що там у такому вигляді вона була б неефективною. У драматичні моменти езопова мова виступає в поєднанні з іншими засобами, зокрема в ситуаціях, коли намагаються сказати, що сталося щось страшне, вороже, недобре, при цьому, однак, не інформуючи, що ж сталося насправді. Езоповою мовою писали, наприклад, навесні 1977 року про маніфестації студентів після смерті Станіслава Пияса. Користувалися виключно формулою «те, що сталось у Кракові» (або «те, що відбувалося у Кракові»), На цьому загадковому перифразі інформація закінчувалась (тут бачимо нову здатність перифразу – слугувати головним елементом езопової мови).

Езопова мова вказує на ще одне явище, на перший погляд, парадоксальне: новомова не є цариною свободи й для тих, що її практикують. Вони теж, виявляється, приречені на обмеження, недомовлення, половинчатість. Це виразно бачимо не тільки в езоповій мові, але й у тому, що моделювання значень слів у новомові не відзначається належною послідовністю. Ось приклад: у новомові слово «чужий» має свою традицію. Завжди говорилося «класово чужий», «ідеологічно чужий» або – загальніше – «чужий нам» (себто робітничому класові, комуністам тощо.). У Березні, однак, вживання цього слова почало еволюціонувати; слово «чужий» почало стосуватися не лише таких явищ, як суспільний клас чи ідеологічна група, а й народ. Поступово епітет «чужий» почав уживатися так, мовби значив те саме, що й «інородний». Саме тут помічаємо цікаве обмеження. Чужинцями офіційно не прийнято називати росіян, як і, зрештою, болгар, угорців, в’єтнамців тощо, хоч, звісно, з поляками їх теж не ототожнюють. Чужинцями називають передусім німців та євреїв. Категорія чужинності таким чином звужується, попри те, що бінарна опозиція в її основі залишається незмінною: поляки – інші. Всі інші.

Описані обмеження нав’язуються новомові найчастіше ззовні. У ній виступають також внутрішні обмеження, породжені її неоднорідністю. Дотепер я говорив про новомову так, ніби вона становить один мовний блок без жодних внутрішніх диференціацій. Тим часом це неможливо у випадку квазі-мови, яка вже давно існує і вживається у різноманітних ситуаціях та цілях. Тому я хотів би окреслити проблему: якого типу