Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Кайдашева сімʼя, Іван Семенович Левицький 📚 - Українською

Читати книгу - "Кайдашева сімʼя, Іван Семенович Левицький"

67
0
12.07.24
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Кайдашева сімʼя" автора Іван Семенович Левицький. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 39 40 41 ... 46
Перейти на сторінку:
чом же ти ме­не не ки­да­ла, ко­ли то­бi бу­ло в ме­не по­га­но? - пи­ща­ла Кай­да­ши­ха. - Чом те­бе чор­ти не по­нес­ли на Бас­са­ра­бiю або за гра­ни­цю?

- Овва, че­рез та­ке пас­кудст­во та оце тi­ка­ла б за гра­ни­цю! Тi­кай са­ма хоч пiд шум, пiд греб­лю! - гвал­ту­ва­ла Мот­ря. - Ти зло­дю­га, ти вiдьма!

- Хто? Я? Я вiдьма? Я зло­дю­га? - си­ча­ла Кай­да­ши­ха. - Ось то­бi на!

Кайдашиха тик­ну­ла Мот­рi ду­лю й не пот­ра­пи­ла в нiс, та в око. Мот­ря вхо­пи­ла дер­ка­ча i су­ну­ла дер­жал­ном Кай­да­ши­сi прос­то ме­жи очi.

- Ой ли­шеч­ко! Ви­ко­ло­ла прок­ля­та змi­юка ме­нi око! - зап­ла­ка­ла Кай­да­ши­ха i вхо­пи­лась за пра­ве око.

В неї з ока по­тек­ла кров. Лав­рiн та Ме­лаш­ка по­ба­чи­ли кров i роз­лю­ту­ва­лись. Во­ни ки­ну­лись обо­ро­нять ма­тiр. Лав­рiн пхнув Мот­рю. Мот­ря да­ла стор­ча­ка на ла­ву. Кар­по ки­нув­ся обо­ро­ня­ти Мот­рю i пхнув Лав­рi­на. Лав­рiн уда­рив­ся об мис­ник. Три по­лу­мис­ки, за­хи­ще­нi Лав­рi­ном од наг­лої смер­тi, по­си­па­лись йо­му на го­ло­ву.

- Одривай, Кар­пе, ха­ту, бо я те­бе по­ки­ну з твоєю прок­ля­тою ма­тiр'ю, з твоїм iро­до­вим код­лом! - ре­пе­ту­ва­ла Мот­ря.

- У во­лость її, роз­би­ша­ку! В тюр­му її! Од­ри­вай, Лав­рi­не, їх ха­ту, бо я са­ма по­лi­зу та бу­ду зри­ва­ти ку­ли­ки.

Лаврiн i справ­дi роз­лю­ту­вав­ся. Вiн ухо­пив дра­би­ну, прис­та­вив до стрi­хи, вис­ко­чив на пок­рiв­лю й по­чав зри­ва­ти ку­ли­ки з Кар­по­вої ха­ти. Ку­ли­ки си­па­лись на зем­лю. На ха­тi заб­ли­ща­ли крок­ви й ла­ти, на­че су­хi реб­ра. Тим ча­сом Кай­да­ши­ха зу­мис­не роз­ма­за­ла кров по всьому ви­ду, за­ма­за­ла в кров па­зу­ху, по­вис­ми­ку­ва­ла з-пiд очiп­ка во­лос­ся та й по­бiг­ла до свя­ще­ни­ка, а по­тiм у во­лость i на­ро­би­ла там гвал­ту.

- Ой бо­же мiй! Дзво­нiть в усi дзво­ни! Кар­по з Мот­рею вби­ли Лав­рi­на, вби­ли Ме­лаш­ку, вби­ли й ме­не! Ря­туй­те, хто в бо­га вi­рує! - кри­ча­ла не своїм го­ло­сом Кай­да­ши­ха в во­лос­тi. - Скли­кай­те гро­ма­ду та за­раз, за­раз!

Волосний i пи­сар, по­ба­чив­ши пок­ри­вав­ле­ну Кай­да­ши­ху, по­ля­ка­лись i по­бiг­ли до Кай­да­шен­кiв. За ни­ми бiг­ла Кай­да­ши­ха та га­ла­су­ва­ла на все се­ло. Во­лос­ний з пи­са­рем при­бiг­ла в двiр i вгля­дi­ли жи­во­го Лав­рi­на. кот­рий си­дiв на ха­тi та зри­вав ку­ли­ки. З ха­ти ви­бiг­ла Ме­лаш­ка, здо­ро­ва й жи­ва, а за нею Мот­ря.

- Рятуйте ме­не! - го­ло­си­ла Мот­ря. - Як ме­не знай­дуть за­ру­ба­ну со­ки­рою, то не­хай уся гро­ма­да знає, що ме­не за­ру­ба­ла свек­ру­ха! Ря­туй­те, хто в бо­га вi­рує!

- Чого це ти, на­вiс­на, кри­чиш? - спи­тав го­ло­ва. - Ад­же ж ти жи­ва.

- Рятуйте ме­не, во­на ме­не вже вби­ла! - ре­пе­ту­ва­ла Кай­да­ши­ха.

- Чи ви по­ка­зи­лись, чи що? - ска­зав пи­сар. - Бi­гає по дво­рi й кри­чить, що її вже вби­ли. Що тут у вас скоїлось?

- Ось що скоїлось! - ткну­ла пальцем на око Кай­да­ши­ха.

- А ти що ро­биш ото на ха­тi? - гук­нув го­ло­ва до Лав­рi­на. За­раз ме­нi злазь та да­вай од­вiт пе­ред на­ми.

- Не злi­зу, до­ки не одiр­ву Кар­по­вої ха­ти, - го­во­рив Лав­рiн i швир­го­нув ку­ли­ком во­лос­но­му на го­ло­ву.

- Якого ти не­чис­то­го ки­даєшся ку­ли­ка­ми? За­раз ме­нi злазь, а то я по­лi­зу та сам те­бе стяг­ну, та всип­лю то­бi сот­ню рi­зок, - кри­чав во­лос­ний.

Лаврiн тро­хи про­хо­лов, зiр­вав­ши пiв­сот­нi ку­ли­кiв, i злiз до­до­лу. Во­лос­ний з пи­са­рем пiш­ли в ха­ту: в Лав­рi­но­вiй i в Кар­по­вiй ха­тi ва­ля­лись ку­па­ми че­реп­ки.

З ха­ти по­ви­бi­га­ли дi­ти, вгля­дi­ли страш­не зак­ри­вав­ле­не ба­би­не ли­це й пiд­ня­ли гвалт. Со­ба­ки гав­ка­ли на пи­са­ря та на го­ло­ву, аж скиг­ли­ли. З се­ла по­ча­ли збi­га­тись лю­ди. Во­лос­ний з пи­са­рем та з кiлько­ма гро­ма­дя­на­ми по­ве­ли в во­лость Кай­да­шен­кiв, їх жi­нок та Кай­да­ши­ху. Во­ни на­си­лу розп­лу­та­ли їх спра­ву i при­су­ди­ли Кар­по­вi одiр­ва­ти ха­ту й пос­та­ви­ти ок­ро­ми на своєму го­ро­дi, бо Лав­рiн, як мен­ший син, мав пра­во зос­таться в батько­вiй ха­тi i за те був по­ви­нен до­дер­жать ма­тiр до смер­тi. Гро­ма­да при­су­ди­ла роз­дi­ли­ти грунт мiж Кай­да­шен­ка­ми по­по­ло­ви­нi.

Волосний та­ки по­са­див Мот­рю за ба­би­не око в хо­лод­ну на два днi.

Пiсля та­кої ко­лот­не­чi ста­ра Кай­да­ши­ха зас­лаб­ла. В неї наг­на­ло око, як ку­ря­че яй­це. Око стух­ло, але од то­го ча­су во­на ос­лiп­ла на пра­ве око.

- Господи! Од чо­го це в нас по­ча­ла­ся ко­лот­не­ча в сiм'ї? - ка­за­ла Кай­да­ши­ха. - Це во­но не дур­но: це, ма­буть, май­ст­ри зак­ла­да­ли ха­ту не на смерть, а на ко­лот­не­чу.

Кайдашиха на­ду­ма­лась пi­ти до свя­ще­ни­ка й про­си­ти йо­го, щоб вiн ос­вя­тив ха­ти. Не ска­зав­ши нi­чо­го Лав­рi­но­вi й Кар­по­вi, щоб во­ни ча­сом то­му не спро­ти­ви­лись, Кай­да­ши­ха по­бiг­ла до свя­ще­ни­ка й поп­ро­си­ла йо­го ос­вя­тить ха­ти.

Наступав храм в се­ми­горськiй церк­вi, i мо­ло­ди­цi на се­лi по­ча­ли ма­за­ти ха­ти. Мот­ря як­раз то­го дня по­лiз­ла в пiч, щоб її ви­ма­зать.

Кайдашиха прий­шла до­до­му з свя­ще­ни­ком, з ни­ми прий­шов i дяк з па­ла­ма­рем.

Священик пок­ро­пив свя­че­ною во­дою ха­ту й сi­ни. Кай­да­ши­ха про­си­ла йо­го пос­вя­тить i Кар­по­ву ха­ту: їй усе-та­ки шко­да бу­ло си­на.

Кайдашиха од­чи­ни­ла две­рi в Кар­по­ву ха­ту, а там з при­пiч­ка те­лi­па­лись но­ги п'ята­ми до­го­ри, пальця­ми вниз. Товс­тi лит­ки стри­мi­ли, на­че двi де­ре­ви­ни. В пе­чi ле­жа­ла Мот­ря.

Священик пок­ро­пив Кар­по­ву ха­ту.

- Нащо ви, ма­мо, свя­ти­те мою ха­ту? Хi­ба я вас про­сив, чи що? - ска­зав ма­те­рi Кар­по.

- На те, щоб твоя жiн­ка не би­ла горш­кiв та не ви­би­ва­ла очей, - ска­за­ла Кай­да­ши­ха. - На­шу ха­ту май­ст­ри зак­ла­да­ли на твою Мот­рю.

- То свя­тiть, ма­мо, пер­ше се­бе, бо й ви не без­вин­нi: на­би­ли горш­кiв уд­вох з Ме­лаш­кою бiльше од Мот­рi, - ска­зав Кар­по.

- Не жар­туй, си­ну! Ти ще мо­ло­дий. Пам'ятай: у те­бе дi­ти, в те­бе ху­до­ба.Гля­ди, ли­шень…

- Та вже свя­тiть не свя­тiть мою ха­ту, а я її одiр­ву та й не бу­ду зак­ла­дать на ко­лот­не­чу, - ска­зав Кар­по i зраз за­хо­див­ся од­ри­ва­ти ха­ту та ста­вить на своєму грун­тi.

Двiр був не­ве­ли­кий, а як йо­го роз­дi­ли­ти, то оче­ви­дяч­ки обид­вi по­ло­ви­ни ста­ли ще мен­шi. Ста­ра ха­та сто­яла на ву­ли­цю бо­ком, бо ха­ти в се­лах став­лять вiк­на­ми i две­ри­ма на пiв­день, а пiв­день при­па­дав не на ву­ли­цю. Кар­по пос­та­вив свою ха­ту не­да­леч­ко од Лав­рi­но­вої. Во­на сто­яла до Лав­рi­но­вих две­рей зад­вiр­ком.

Мотря на­ма­га­лась, щоб Кар­по за­го­ро­див та­кий тин, щоб i пти­ця че­рез йо­го не пе­ре­лi­та­ла. Кар­по му­сив пе­ре­го­ро­дить i двiр, i го­род.

- Отак би ти, Кар­пе, дав­но зро­бив, то бу­ли б i горш­ки цi­лi, i в твоєї ма­те­рi очi не по­ви­ла­зи­ли б, - го­во­ри­ла Мот­ря.

Перебули Кай­да­шен­ки зи­му на оп­рiч­них дво­рах, i двi сiм'ї по­ча­ли пот­ро­ху ми­ри­тись. Спер­шу по­ча­ли за­бi­га­ти з од­нiєї ха­ти в дру­гу дi­ти. Їм бай­ду­же бу­ло про батькiвську ко­лот­не­чу. За дiтьми по­ча­ли за­бi­гать один до дру­го­го батьки для своєї гос­по­дарської спра­ви: то за стру­гом,

1 ... 39 40 41 ... 46
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кайдашева сімʼя, Іван Семенович Левицький», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Кайдашева сімʼя, Іван Семенович Левицький"