Читати книгу - "Кайдашева сімʼя, Іван Семенович Левицький"

Мир мiж бра­та­ми по­мiц­нi­шав ще бiльше зад­ля гос­по­дарської спра­ви, зад­ля спiльної ви­го­ди.

Карпо, од­рiз­нив­шись, од батька, спо­чат­ку та­ки наб­рав­ся ба­га­то ли­ха, по­ки зiб­рав­ся на своє ха­зяй­ст­во. Вiн був чо­ло­вiк гор­дий, упер­тий, не лю­бив нi­ко­му кла­ня­тись, на­вiть рiд­но­му батько­вi. В йо­го бу­ла тiльки па­ра во­лiв, i як йо­му тре­ба бу­ло спря­гаться пiд плуг, вiн нi­ко­ли не про­сив во­лiв у батька, а на­пи­ту­вав суп­ря­жи­чiв мiж чу­жи­ми людьми. В Лав­рi­на зос­та­лась па­ра батько­вих во­лiв. Кар­по спря­гав­ся з Лав­рi­ном, i во­ни вдвох у суп­ря­зi ора­ли по­пе­ре­ду Кар­по­ве по­ле, а по­тiм Лав­рi­но­ве. Кар­по хо­див за плу­гом, а Лав­рiн був за по­го­ни­ча. Спiльна ви­го­да при­си­лу­ва­ла їх по­ма­га­ти один од­но­му в оран­цi, i в сiв­бi, i в за­во­лi­ку­ван­нi, i в во­зо­ви­цi.

Саме то­дi пiш­ла за­лiз­на до­ро­га з Києва не­да­леч­ко од Се­ми­гор. Се­ля­ни по­ча­ли дер­жа­ти ко­нi i ста­ва­ли пiд ху­ру во­зить на за­лiз­ну до­ро­гу са­хар з ближ­чих са­ха­рень, бо­рош­но з панських та єврей­ських мли­нiв. Кар­по й Лав­рiн ку­пи­ли й со­бi по ко­ня­цi. А так як на од­но­му ко­нi да­ле­ко не заїдеш i ба­га­то не за­везш, то во­ни спря­га­лись кiньми пiд од­ну ху­ру й дi­ли­лись за­ро­бiт­ка­ми по­по­ло­ви­нi.

Податi бу­ли ве­ли­кi, пла­та за зем­лю бу­ла чи­ма­ла; i Кар­по й Ла­арiн по­ба­чи­ли, що по­ле не нас­та­чить їм гро­шей на по­да­тi, i му­си­ли шу­ка­ти за­ро­бiт­кiв в осiн­нiй та зим­нiй без­ро­бiт­ний час.

Громада в во­лос­тi обiб­ра­ла Кар­па за де­сяцько­го.

- Карпо чо­ло­вiк гор­дий та жорс­то­кий, з йо­го бу­де доб­рий сi­па­ка, мо­же, йо­го бо­яти­муться хоч ба­би та мо­ло­ди­цi, - го­во­ри­ла гро­ма­да.

- А мо­же, па­но­ве гро­ма­до, ми обе­ре­мо за де­сяцько­го Мот­рю, - при­ки­нув слiв­це один жар­тiв­ли­вий чо­ло­вiк. - Не мож­на, во­на по­ви­би­ває всiм ба­бам очi, - гук­ну­ли чо­ло­вi­ки, смi­ючись.

Прийшов при­каз з во­лос­тi рiв­ня­ти шля­хи, ла­го­дить мос­ти та на­си­пать на баг­нах греб­лi. Кар­по за­га­ду­вав лю­дям на ро­бо­ту i по­пе­ре­ду усього зве­лiв ско­пать той ка­пос­ний гор­бик на го­рi, ви­ще од сво­го го­ро­ду, на кот­ро­му йо­го батько по­ла­мав де­сят­кiв зо два во­зiв.

- Ану, Лав­рi­не, бе­ри зас­ту­па та йди на ро­бо­ту, - за­га­ду­вав Кар­по бра­то­вi.

- Пiди ви­же­ни на ро­бо­ту свою Мот­рю, - про­мо­ви­ла ста­ра Кай­да­ши­ха.

- I Мот­рю ви­же­ну. Ви ду­маєте, що по­жа­лiю? - го­во­рив Кар­по.

Вiн i справ­дi му­сив вис­ла­ти на ро­бо­ту й свою Мот­рю. Лю­ди про­ко­па­ли спуск нав­ко­си, так як ко­лись ра­див ста­рий по­кiй­ний Кай­даш, ще й гор­бик мо­ло­ди­цi знес­ли в при­по­лах пiд Кар­пiв тин.

Минуло чи­ма­ло ро­кiв пiс­ля пан­щи­ни. Гро­ма­да тро­хи за­во­ру­ши­лась i по­ча­ла всто­ювать за свою ви­го­ду, за своє гро­мадське пра­во.

Тим ча­сом гро­ма­да по­ча­ла дi­ло з жи­дом. Один ба­га­тий жид з мiс­теч­ка зап­ла­тив па­но­вi доб­рi гро­шi й ку­пив со­бi пра­во пос­та­вить в се­лi на панськiй зем­лi шин­ки. Вiн зак­вiт­чав своїми шин­ка­ми се­ло з чо­тирьох бо­кiв i пус­тив го­рiл­ку по де­шев­шiй цi­нi, нiж в гро­мадсько­му шин­ку. Лю­ди ки­ну­лись за го­рiл­кою до жи­дiвських шин­кiв. Гро­мадський ши­нок сто­яв по­рож­нiй, в йо­го нiх­то й не заг­ля­дав.

Волосний зiб­рав гро­ма­ду. Кай­да­шен­ки по­ча­ли кри­ча­ти в гро­ма­дi.

- Панове гро­ма­до! - го­во­рив Кар­по. - Не­хай нiх­то з се­ла не ку­пує го­рiл­ки в жи­дiвських шин­ках. По­са­дiм ко­ло шин­кiв де­сяцьких та соцьких, не­хай дрюч­ка­ми од­га­ня­ють лю­дей.

- Я сам ся­ду з дрю­ком i бу­ду од­га­ня­ти хоч би й свою рiд­ню! - гук­нув Лав­рiн. - Не­хай жи­ди по­си­дять дур­но цi­ле лi­то над своїми ба­ри­ла­ми. По­си­дять та й пi­дуть.

- Добре Кай­да­шен­ки ра­дять! - за­гу­ла гро­ма­да. - По­са­дiм лю­дей та й не пус­кай­мо нi­ко­го в жи­дiвськi шин­ки.

Громада по­ра­ди­лась i ро­зiй­шлась.

Жид по­ба­чив, що не­пе­ре­лив­ки, взяв вiд­ро го­рiл­ки, од­нiс во­лос­но­му; дру­ге од­нiс пи­са­ре­вi, зiб­рав до се­бе в шинк де­сять чо­ло­вi­кiв та­ких, що зап­рав­ля­ли гро­ма­дою, i пос­та­вив їм цi­ле вiд­ро го­рiл­ки.

- Чого нам зма­гаться, - го­во­рив хит­рий жид, - на­що вам ме­не крив­дить. Бу­ду я за­роб­ля­ти, бу­де­те й ви. Я пос­тав­лю цi­ну в своїх шин­ках та­ку, як у ва­шо­му, ще й за­раз зап­ла­чу в во­лость со­рок кар­бо­ван­цiв од­чiп­но­го.

- Чи вже зап­ла­тиш? - гук­ну­ли чо­ло­вi­ки.

- Ой-ой, чом i не зап­ла­тить для доб­рих лю­дей; ви ду­маєте, що я жид, то в ме­не й ду­шi не­ма? Я ла­ден i на церк­ву да­ти. Ет, та що й го­во­ри­ти! От вам хрест, ко­ли не йме­те вi­ри.

I жид пе­рех­рес­тив­ся зов­сiм по-хрис­ти­янськи. - Чи ти ба! Жид хрес­титься! - го­мо­нi­ли лю­ди.

- Ви ду­маєте, що я не по­ва­жаю ва­шої вi­ри? Та я ла­ден жи­ти з ва­ми, як з бра­та­ми, - пiд­ле­щу­вав­ся жид. - От вам ще вiд­ро го­рiл­ки! Су­ро! А ви­не­си гос­тям осе­лед­цiв та па­ля­ниць! - гук­нув жид до жи­дiв­ки.

Сура зiтх­ну­ла на всю кiм­на­ту, так їй бу­ло шко­да осе­ле­д­цiв, але во­на ви­нес­ла й пок­ла­ла пе­ред людьми на сто­лi.

- Їжте, лю­ди доб­рi! Ви ду­маєте, що я шко­дую для вас? - го­во­ри­ла Су­ра. - Ой вей мiр, ой-ой! - при­ки­ну­ла во­на вже ти­хенько, ви­хо­дя­чи з ха­ти.

Люди пи­ли, за­ку­су­ва­ли та слу­ха­ли Бер­ка, а Бер­ко не­на­че грав їм на цим­ба­лах своїми об­лес­ли­ви­ми сло­ва­ми.

Давнi пан­щан­ни­ки по­нас­тав­ля­ли ву­ха та слу­ха­ли Бер­ка. Йо­го сло­ва, пiд­со­лод­же­нi го­рiл­кою та прип­рав­ле­нi осе­лед­ця­ми, так i вла­зи­ли в їх ду­шi. Во­ни не зна­ли, що жид ви­бе­ре тi со­рок кар­бо­ван­цiв i за осе­лед­цi, i за ту го­рiл­ку, що во­ни в йо­го дур­нич­ки п'ють, з їх-та­ки ки­шень - то не­до­лив­ка­ми, то во­дою, пiд­ли­тою в го­рiл­ку, то бiльшою пла­тою.

Люди роз­та­ли, як вiск, i по­ча­ли хва­ли­ти жи­да. Де­кот­рi вже бу­ли зов­сiм п'яненькi.

- Так що ж, па­но­ве, та ще й якi па­но­ве! Що те­пер пан пе­ред ва­ми! Ви, Грицьку, те­пер пан! От хто пан! Що схо­че­те в во­лос­тi, те й зро­би­те! Ви, Пет­ре, те­пер гос­по­дар на все се­ло, нi­би князь! Те­пер ви па­ни, а па­ни вже пе­ре­ве­лись на Iцько­ву суч­ку, - пiд­ле­щу­вав­ся Бер­ко до му­жи­кiв. - Та що ж, па­но­ве, чи зго­ди­тесь гро­ма­дою од­да­ти ме­нi й свiй шинк, i бу­де­те пус­ка­ти лю­дей в мої шин­ки? Я по­да­рую со­рок кар­бо­ван­цiв на во­лость, а за ваш шинк за­раз пок­ла­ду гро­шi на стiл!

- А доб­рий жи­дi - гук­нув один п'яненький му­жик. - Ще й гро­шi за­раз дає. Бу­де­мо сто­яти на схо­дi за йо­го!

Авжеж бу­де­мо, бо ще й на церк­ву пок­ла­де!

Саме