Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Лютеція 📚 - Українською

Читати книгу - "Лютеція"

324
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Лютеція" автора Юрій Павлович Винничук. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 39 40 41 ... 82
Перейти на сторінку:
сливки, грушки, абрикоси, виноград і не мали срачки. Ми тріскали огірки й помідори просто з грядки, закушували немитими трускавками, підбирали з землі морву й уплітали з апетитом. Ми гризли макуху, вкрадену з воза, і крейду, жували смолу, розтоплену для асфальту, і живицю з вишень. Нас п’янили вихлипи з автобуса. Ми забігали ззаду і вдихали їх. Нам подобалися запахи бензини і взуттєвої пасти, ацетону і лаку. Ми лизькали приморожені шиби в хаті, у трамваї чи автобусі, лизали зимні мідні клямки й кульки на перилах. Ми пили щойно надоєне молоко просто з відра, поверх піни часом плавали стеблинки сіна чи соломи, але ми на це уваги не звертали. Нам робили ґоґолі-моголі з сирих яєць. Часом ми пили сирі яйка просто з-під курки. Ніхто не чув про сальмонелу.

Ми не мили рук, погладивши кицьку чи песика. Ми не мили писків, коли нас песики й котики облизували. Ми цілувалися з телятком і козенятком. Виціловували курчат, каченят і гусенят.

Ми мандрували лугами, мочарами й лісами, ласували заячою капустою, суницями, грициками, смоктали сік зі стебел, нектар з кульбаби, чебрецю та різних квіток, навіть не задумуючись, що всі ці ласощі могли обцюняти зайці, собаки й коти. Ми запихали стебла в мурашники, і коли їх мурашки покусали, облизували смачнющу мурашину кислоту.

Ми не любили яблук і черешень зі своїх садів, трускавки на чужих дачах смакували нам дужче за свої. Ми просто мусили закрадатися в сусідські сади, а то й навіть їхати на роверах в село й там драпатися на високі черешні. Інколи нас ловили й били кропивою. Ми крали колгоспну конюшину, сіно, буряки і капусту для кріликів. А бувало, що за ті свої наскоки діставали порцію солі в дупу. То колгоспний сторож стріляв зі своєї старої фузеї[12]. Потім доводилося відмочувати дупу в мидниці з теплою водою.

Ми пили пінки з пива й шампанського, таємно цмулили домашнє вино з бутлів, пробували на смак коньяк, курили скруцлі з сухого листя, з чаю і сіна. Бавилися в індіанців і курили люльку миру — насипали тютюн у ямку в землі, запалювали, пропихали крізь землю соломинки, лягали довкола й курили, не затягуючись, бо не вміли.

Улітку ми купалися в бляшаних баліях, які ще зранку наповнювали водою, щоб вона нагрілася від сонця. Раз на тиждень ходили до лазні. В одній кабінці милися тати з хлопчиками, а в другій — мами з дівчатками. А часом задля економії ще й з сусідськими дітьми.

У нас не було телефонів, тому ніхто не міг нікого попередити про свій візит, та й ми не могли. Двері в нашій хаті завше були відчинені. Сусіди приходили то за сіллю, то за сірниками, то поговорити, то подивитися єдиний на всю вулицю телевізор. Бабуся завше вбирала до телевізора хустину й чемно відповідала на привітання дикторки. Ми знали, що на обід у сусідів, а вони знали, що на обід у нас. Ми часто ходили в гості й приймали гостей у себе. З сусідами вирушали на пікніки, на річку, на гриби. Ті посиденьки за розстеленою капою з закусками і напоями неможливо зрівняти з теперішніми фуршетами.

Купаючись в озерах і ріках, ніколи не боялися ненароком заковтнути воду. В річці могли киснути годинами. Ніхто тоді не думав, що в тій воді можуть бути небезпечні речі — сики водяних щурів, корів і коней, бруди з помитих машин. Ми запихали руки в глибокі нори під берегом і ловили риб і раків, не боячись, що якась холєра нас хапне за пальці.

Ми любили спати в садку на розкладачках разом з котами. І комарі нам не докучали. Ми вибігали роздягнені взимку на мороз і качалися в снігу. Хотілося застудитися, лежати в теплій хаті й не ходити до школи. З цією світлою метою ми вдихали морозяне повітря на повні груди і їли сніг. Правда, сніг ми їли й просто так, без бажання застудитися. Сніг нас не брав. Поверталися ми з санок і нартів мокрі, як хлющ, часом з зашпорами в пальцях. Ми всі страшенно любили хворіти на застуду, але це щастя траплялося рідко. Тому таємно нагрівали градусника в гарячому чаї і з насолодою потому пили настій алое з медом і чай з трав, мужньо терпіли гірчичники і не менш мужньо сьорбали гаряче молоко з содою і маслом.

Ми стрибали з дерев, з повіток і хлівів з парасольками або без. Гойдалися на гілках і молодих деревах, переходили, зажмурившись, вузенькі кладки. Ми не боялися ні висоти, ні глибини. Цей страх прийшов значно пізніше. Ми провалювалися під лід і у вигрібні ями, падали на паркан з ровера, роздирали колючим дротом руки, ноги й обличчя.

Ми тягли з хати старі лахи, коли чули торохтіння возу лахмітника, а він нам давав за них глиняні свищики й дерев’яні деркачі. Ми обступали точія ножів і слухали, як дзижчить його станок. Ми визволяли з кліток собак, яких упіймали гицлі.

Ми любили велелюдні ярмарки за містом. Одного разу мені дали батьки три карбованці, щоб я купив собі ласощі, а я купив за них поросятко. Разом із мішком. І треба було бачити, як я ніс того кувікаючого лантуха на плечах, убраний у чистеньку білу сорочечку.

Ми робили збитки — перетягали вечорами вулицю нитками, серед ночі кидали кицьку в чиюсь відчинену кватирку, забивали цвяхами хвіртку, писали на парканах «Фантомас» і чіпляли до авт бляшанки, аби вони торохтіли. Ми запихали соломинки жабам в дупу й надували їх.

У піонерських таборах нам доводилося співати «Взвей тєська страмі сі нієночі, мипі анєри — де тіра бочіх», хоча наші батьки «рабочімі» не були.

Ми мали дитинство, якого тепер не має ніхто.

Розділ дев’ятий

1987. Станіславів—Софіївка

1

Тата я бачу ще зоддалік, він сидить у плетеному кріслі на подвір’ї, сонце його огріває, руки сперті на паличку між колінами. То паличка ще мого діда, з якою той любив прогулюватися. Поруч кілька газет. Тато усміхається, підводиться з крісла та веде мене до хати, щоб я перекусив, а відтак поїдемо до Ізьового помешкання. Заки я їм, тато збиває в мильниці піну, накладає її на обличчя й починає голитися своєю старезною бритвою, надимаючи

1 ... 39 40 41 ... 82
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лютеція», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Лютеція"