Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

— Клейборн! — сказав Ебенезер. — Але як же так? Адже, якщо я вас правильно почув, він у цей час переховувався десь на Багамах!

— Так, він був там. Але 1643 року, коли почалася ця морока з єзуїтами та виник клопіт з індіянами, а в колонії почались чвари, що були наслідком громадянської війни між Карлом і Парламентом, дядько Леонард повернувся до Лондона, щоб обговорити з батьком стан справ у Провінції. І щойно він відплив, як Клейборн знову потайки почав прослизати в Затоку, намагаючись збурити мешканців Кента. І якраз десь тоді ж Річард Інґл — морський капітан, атеїст і зрадник — прибуває в Сент-Мері на своєму торговому кораблі «Реформація», безпробудно п'є та виголошує всім і кожному, що король — більше не король і що він відірве голову кожному роялісту, який наважиться йому перечити!

— Це ж зрада! — вигукнув Ебенезер.

— Так само сказав і наш Жиль Брент, який виконував обов'язки губернатора до повернення дядька Леонарда. Він засадив Інґла у в'язницю та конфіскував його корабель. Але щойно ми накинули на руки цьому негіднику залізні браслети, як його звільнили за наказом нашого члена міської ради, капітана Корнвеліса, повернули йому корабель і відпустили, немов рибу в річку вкинули.

— Дивовижно…

— Цей Корнвеліс був солдатом і нещодавно очолював декілька експедицій, щоб укласти мир з нантікоками та відігнати геть сасквеханноків. Коли ми висунули йому обвинувачення в безпідставному звільнені Інґла, він, захищаючись, сказав, що взяв з того негідника обіцянку поставити нам барило пороху та чотириста фунтів куль для захисту Провінції — і звісно ж, цей суціга невдовзі повернувся знову, сиплючи прокльони та нападаючи на всіх на своєму шляху, обіцяючи залишити ці боєприпаси як заставу в разі майбутнього судового процесу. Але не встигли ми отримати від нього бодай кулі, як він знову розіп'яв вітрила та, не сплативши жодних митних і портових зборів, відплив, прихопивши як пасажира свого приятеля Корнвеліса.

Дуже скоро стало зрозуміло, що Інґл і Клейборн, двоє наших заклятих ворогів, об'єднали свої зусилля проти нас, використовуючи Громадянську війну в Англії як прикриття. Клейборн знову висадився на Кенті, пред'явивши фальшивий документ на пергаменті, та присягся, що це його повноваження, які він отримав від короля на управління островом. У той самий час цей круглоголовий[31] Інґл приступом бере Сент-Мері, маючи озброєний корабель і власний фальшивий пергамент; він захоплює місто, примушуючи дядька Леонарда тікати до Віргінії, і відтак за допомогою Клейборна претендує на весь Меріленд, у якому два роки панує цілковита анархія. Він грабує і мародерствує то тут, то там, захоплює власність, викрадає навіть замки та дверні завіси в господарствах і цупить Велику печатку Меріленду, у якій було срібла на добрих сорок фунтів. Він не зупиняється навіть перед домом і майном свого рятівника Корнвеліса, плюндрує його так само, як і решту, а потім на додачу ще й саджає в Лондоні цього ж самого Корнвеліса у в'язницю як свого боржника та зрадника! Й остання його витівка — клятва в Палаті лордів, що вчинив він так винятково через релігійні мотиви, бо і сам Корнвеліс, і решта його потерпілих були злісними папістами.

— Я того не можу збагнути, — зізнався Ебенезер.

— 1646 року дядько Леонард завдяки Губернатору Берклі зібрав залогу та повернув Сент-Мері, а згодом і весь Меріленд, але острів Кент не хотів підкорятися до самого кінця. Провінція знову належала нам, і хоча зусилля дядька Леонарда і були винагороджені, він помер усього лише через рік після цих подій.

— Що й казати! — вигукнув Ебенезер. — Яка боротьба! Щиро сподіваюся, що Клейборн і йому подібні більше не вчиняли вам зла і ви могли нарешті жити у своїй Провінції в мирі та злагоді!

— Ми таки заслужили це, клянусь небесами, але не минуло й трьох років, як цей казан, у якому варилися розбрат і заколот, почав кипіти знову.

— Мені прикро це чути.

— Усе це спричинив переважно Клейборн, цього разу у спілці з Олівером Кромвелем і протестантами, хоча ще зовсім нещодавно він був палким роялістом. За декілька років до цих подій, коли поселенці, що належали до англіканської церкви, вигнали з Віргінії пуритан, дядько Леонард дав останнім дозвіл заснувати на річці Северн місто, яке назвали Провіденс, оскільки жодних переслідувань на релігійному підґрунті в Меріленді не було. Але ці протестанти, зневажливо поставившись до нас, представників католицької церкви, відмовилися присягати на вірність батьку. Коли Карлу Першому відрубали голову, а Карл Другий був вимушений вирушити у баніцію, батько жодним чином не протестував і визнав владу Парламенту, він навіть подбав про те, щоб католика Томаса Ґріна, який був губернатором після смерті дядька Леонарда, на цій посаді заступив протестант і ставленик Парламенту Вільям Стоун, аби не давати невдоволеним у Провіденсі жодних підстав для ребелії. І в якості подяки за цей мудрий крок він дочекався, що Карл Другий, банітований на острів Джерсі, оголосив його Круглоголовим і припоручив керувати радою Меріленду серу Вільяму Давенанту, поету.

— Давенанту! — вигукнув Ебенезер. — Це й справді шляхетна картина, поет-король! Проте мені соромно за моє ремесло, адже цей добродій здобув цю високу винагороду нечесним шляхом.

— На цій посаді він далеко не зайшов, бо щойно відплив до Меріленду, як корабель Парламенту перехопив його в морі при виході з протоки біля Лендс-Енду, і це поклало край його кар'єрі губернатора. Однак Віргінія, знайте, залишалася вірною королю до самого кінця, і щойно Карлу Першому відтяли голову і вона проголосила королем Карла Другого, Парламент спорядив флот, щоб привести її до покори. Саме тоді, у 1650 році, наш губернатор Стоун поспіхом вирушив у справах до Віргінії, а керувати провінцією до свого повернення уповноважив свого попередника Томаса Ґріна. Це було нерозважливе рішення, оскільки цей Ґрін досі не забув заподіяної йому образи, коли замість нього призначили Стоуна. Щойно він здобув повноваження на цій посаді, як разом із Віргінією визнав королем Карла Другого, і хоч губернатор Стоун мерщій повернувся назад і вигнав цього пана, шкоди вже було завдано! Цей підлий Дік Інґл досі був на волі та мешкав у Лондоні, і щойно чутка про це досягла його вух, він миттю примчав до комітету, щоб негайно покарати Віргінію, та