Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 1. Вечори на хуторі біля Диканьки, Микола Васильович Гоголь"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
VI
Пробудження
— Невже ж це я спав? — сказав сам собі Левко, встаючи з невеликого горбка. — Так ясно, ніби наяву!.. Дивно, дивно! — повторив він, оглядаючись.
Місяць, спинившись над його головою, показував північ; усюди тихо; від ставу подихало прохолодою; над ним сумно стояв ветхий дім із зачиненими віконницями; мох та дикий бур’ян свідчили, що давно з нього вийшли люди. Тут він розтулив свою руку, що судорожно була стиснута весь час, коли він спав, і скрикнув зачудований — у ній була записка. «Ех, коли б я та вмів читати!» — подумав він, сяк і так повертаючи її перед собою. Аж тут почувся позад нього шум.
— Не бійтесь, просто й хапайте його! Чого поторопіли? нас десятеро. Б’юсь об заклад, що це людина, а не чорт! — Так кричав голова до своїх супутників, і Левко відчув, як його схопило враз кілька рук, що декотрі з них тремтіли з ляку. — А скидай-но, пане-брате, свою страшну личину! Годі тобі морочити людей! — промовив голова, вхопивши його за комір, — і отетерів, вирячивши на нього око своє. — Левко, син! — скрикнув він здивовано, поточившись назад і опускаючи руки. — Це ти, собачий сину! Ач, чортяче насіння! Я думаю, що це за шельма, що за диявол вивернутий бешкетує! Аж виходить, це ти, неварений кисіль твоєму батькові в горло, зволиш заводити по вулиці розбій, складаєш пісні!.. Еге-ге-ге, Левку! А що це? Видно, свербить у тебе спина! В’яжіть його!
— Стривай, батьку! велено тобі оддати оцю записочку, — промовив Левко.
— Не до записок тепер, голубчику! В’яжіть його!
— Стривай, пане голово! — сказав писар, розгорнувши записку, — комісарова рука!
— Комісарова?
— Комісарова? — мимохіть проказали й десяцькі.
«Комісарова? дивина! ще чудніше!» — подумав сам собі Левко.
— Читай, читай! — сказав голова. — Що там пише комісар?
— Послухаємо, що пише комісар! — промовив винокур, держачи в зубах люльку і добуваючи вогню.
Писар одкашлявся й почав читати:
«Наказ голові, Явтухові Макогоненку. Дійшло до нас, що ти, старий дурню, замість того, щоб збирати старі недоїмки та пильнувати на селі ладу, одурів і твориш капості…»
— От, їй-богу! — перебив голова. — Нічого не чую!
Писар почав ізнову: «Наказ голові, Явтухові Макогоненку. Дійшло до нас, що ти, старий ду…»
— Стій, стій! не треба! — закричав голова. — Я хоч і не чув, а проте знаю, що головного тут іще нема. Читай далі!
«А з тої причини наказую тобі, не гаючись, женити твого сина, Левка Макогоненка, на козачці з вашого-таки села Ганні Петриченковій, а також полагодити мости на верстовому шляху і не давати обивательських коней[73] без мого відома судовим паничам, хоч би вони їхали просто з казенної палати[74]. Коли ж, приїхавши, побачу я оний мій наказ невиконаним, то тебе одного примушу одвіт держати. Комісар, відставний поручник Кузьма Деркач-Дришпановський».
— Ось воно що! — сказав голова, роззявивши рота. — А чуєте, чуєте: за все голова має одвіт держати, отож — слухатись! безсуперечно слухатись! а ні, то — вибачайте… А тебе! — вів далі він, повертаючись до Левка, — коли є такий наказ від комісара — хоч і чудно мені, яким побитом дійшло воно до нього — тебе я оженю; тільки спершу скуштуєш ти нагайки! Знаєш, тієї, що висить на стіні біля покуття? Я обновлю її завтра… Де ти взяв цю записку?
Левко, хоч і як зчудований, що так воно все несподівано повернулося, не втратив, проте, розуму й вигадав іншу відповідь, вирішивши потаїти, як воно справді було і від кого мав ту записку.
— Я навідувався, — сказав він, — іще вчора звечора до міста й зустрів комісара, що саме вилазив з брички. Почувши, що я з нашого села, комісар дав мені цю записку і звелів на словах сказати тобі, батьку, що, як буде повертатись, то заїде до нас пообідати.
— Він це сказав?
— Сказав.
— А чуєте? — казав голова, пишаючись і повернувшись до супутників своїх, — комісар сам своєю особою приїде до нашого брата, тобто до мене, на обід. О! — Тут голова підняв палець догори і так наставив свою голову, мовби вона прислухалась до чогось. — Комісар, чуєте, комісар приїде до мене обідати! Як ти думаєш, пане писарю, і ти, свате, це ж неабияка честь! хіба ж не так?
— Іще, от скільки можу пригадати, — підхопив писар, — жоден голова не пригощав комісара обідом.
— Не всякий голова голові рівня! — проказав самозадоволений голова. Рот його скривився, і якийсь тяжкий хрипкий сміх, схожий більше на далекий грім, загув у нього в устах. — Як ти гадаєш, пане писарю, треба б для такого значного гостя звеліти, щоб із кожної хати винесли хоч по курчаті, ну, полотна, ще там чого… Га?
— А треба б, треба, пане голово?
— А коли ж весілля, батьку? — спитав Левко.
— Весілля? Дав би я тобі весілля!.. Ну, та для такого гостя… завтра вас піп і звінчає. Дідько з вами! Хай комісар побачить, що то — справність. Ну, хлопці, тепер спати! Ідіть додому!.. Сьогоднішній випадок нагадав мені той час, коли я… — при цих словах голова поглянув отим своїм поважним та значущим поглядом спідлоба.
— Ну, тепер голова почне вже розповідати,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зібрання творів у семи томах. Том 1. Вечори на хуторі біля Диканьки, Микола Васильович Гоголь», після закриття браузера.