Читати книгу - "Хеві Метал, Олександр Аркадійович Сидоренко"

Та де там — кава вийшла зі сечею, гроші швидко проїлися, а кліп так і не зняли. Але ж правди краще нікому не знати, тому Ваня відповів звичайною відмовкою: 

— Зараз кліпи вже не працюють, зараз потрібні відоси. 

— Ага, — Антоніна удала розуміння, хоча відчувалося, що нічого вона з цього не збагнула. 

— А отета странная пєсня, шо на отборє била? — перескочила вона на наступний пункт програми «Питання до куміра». Це теж було не вперше і не вдруге — і чому усім так муляла арія містера Х? «Да, я шут, я циркач… Так что же?» — ну нормальна ж пісня. 

— Її Цой співав. 

— Цой ето Віктор? 

Соколова на відборі, звичайно, мала слушність — нове покоління не знає, звідки ця пісня, вона для них чужа, незрозуміла й важка. Навіть для ключової аудиторії «развєдьонок». У такий спосіб Ваня тоді просто спалив свої смаки — застарілі, спізнілі, настояні на маминих касетних записах та уподобаннях хормейстерки Віолетти Макарівни. 

— Її тоді не я обирав, там жорстко все було, — відбрехався Бронзовий Голос, і це теж було не вперше. Він вже втомився від цього допиту, організм нарешті наївся й вимагав відпочинку — якщо не полежати на диванчику з грою в телефоні, то хоча би просто помовчати, брехня забирає забагато сил — ймовірно, що Майкл Джексон помер саме від цього. 

— Пошлі покурім, — прошепотіла дівчина, щоби її не розчув дід. Той так мовчки й сидів, дивився перед собою. 

— Дєда, я на уліцу, подишать, — промовила вона голосно й удавано бадьоро. 

Микола Степанович захитав головою, а потім стукнув кулаком по столу й випалив: 

— Хєрня це все! Хєрня! 

З ним важко було не погодитись. Ваня швидко підвівся провести Антоніну на свіже повітря, а на звільнені місця одразу сіли ті жінки в косинках й почали заспокоювати діда — для кого похорон і розвага, але точно не для таких, як вони. 

На ґанку всі курили. Помітивши Ваню й Антоніну, Іра покликала до мікробуса, де, схоже, відбувалася нарада знімальної групи. Тоня присіла на капот «фабії» між Узєлковим та Віталієм й закурила. Сьогодні це вже вдалося їй краще — все, підсіла. 

— Так, Тонєчка, заєчка, нам тут по работє надо. Толя, покурітє дєто там, — адмінстраторка показала знаком звукачу відвести дівчину трохи далі від буса. Антоніна була проти: 

— Шо значіт по работє? Ето мой брат! Я хочу всьо знать! Бляяядь! 

— От нахуя ти матюкаєсся? — спитав п’яний пацанчик, який непомітно підійшов у темряві й стояв, похитуючись, біля капота буса. 

Він би ще щось спитав, але не встиг — до нього підскочив Узєлков й виразно подивився прямо в очі. Пацанчик злякався й зробив крок назад: 

— Славік, ти шо, ми ж сєгодня фоткалісь, я ж нормально. 

— Накажись, — спокійно сказав Узєлков й витягнув правий кулак. Пацанчик подумав-подумав, легенько й обережно стукнувся лобом в кулак й одразу рушив до своїх. 

Ваня знову полюбив ведучого — нормальний він мужик, просто стиліст його занадто яскраво вдягає. Толік-звукач тим часом лагідно обійняв Тоню та повів до іншої групки людей. 

— Значіт, Ванєчка, — почала Іра, не відводячи погляду від телефона й швидко там щось набираючи, — осталась одна сцена, і всьо. 

— Яка сцена? Тут? 

— Тут нє надо. Тут слішком лічноє. 

Ага, так він і повірив, коли це їх не цікавило особисте — сльози, лайка, істерика? 

— Снімаєм фальш-сцену захвата банди. Слава, Віталій і ти с групой спєцназа вриваєтєсь на кришу, а там еті троє. Му… Поліция іх кладєт, ви виводітє і садіте в бобік. Всьо. Фінальную подводку Узєлков сам. 

— А заарештовані ті самі будуть? 

— Нєт, Ваня, ну шо ти как малєнькій, оні будут в балаклавах, часть спєцназа пєрєодєнєм в гражданку і снімєм. Ну, тіпа, реконструкція. 

Ваня подивився на опера — той мовчки курив, дивлячись перед собою зовсім так само, як дід на заливне. 

— Я не буду, — спокійно промовив Бронзовий Голос і вийняв руки з кишень, ніби готуючись до того, що його зараз почнуть бити. Або накажуть наказатися. 

— Шо значіт — нє буду? — здивована Іра нарешті відірвалася від телефона й подивилася на експерта. 

— То і значить. Це неправда. Поліція списала на них це вбивство, щоби ви встигли під монтаж. 

— Ой, я с тєбя уміраю! Ти шо, нє єбаться детектів? 

Внутрішній Арчі Гудвін мав на це іншу точку зору, але йому слова не давали: «Може, я і не детектив, але я-блядь-не-буду-зніматися. Бо це — неправда». 

— Ти шо, випіл там? 

— Ні, я не п’ю. 

— Тогда в чьом дєло? 

— Дєло в том, шо ви іспользуєтє людей. Горе людей! Ви — вампіри, а ці (він показав на інших гостей поминок) — зомбі. І це, блядь, мене заїбало вже вкрай. Слідства як такого не було. Один зізнався, й те — його побили. 

— Нє одін, — Віталій нарешті подивився на нього. Спокійно, з якимось жалем і розумінням, але рішуче, — двоє остальних уже тоже созналісь. 

— На колідорі? 

— Нєт. На допросє, с участієм адвокатов. І біллінг показал, що оні билі там утром. Всє данниє єсть. 

— Всє данниє єсть, — повторила Іра. — Вот відіш, нє видумивай. Я понімаю, всє усталі, такая сйомка тяжелая, що вообще. Здача крові, а нє сбича мєчт. 

— Я не вірю, — різко захитав головою Ваня й знову відчув, як у нього паморочиться в голові й стискається горло. 

— А і нє надо, шоби ти вєріл. Главноє, шоб судья потом повєріл, — жорстко промовив Віталій, і залишки розуміння зникли з його погляду. 

— Я — пас, — відмовив їм Бронзовий Голос країни, розвернувся й пішов у темряву. 

— Ваня, стой, — схаменулася позаду адміністраторка, але опер сказав їй: