Читати книгу - "Щоденник Яти Ольше. Том 1, Наталія Шепель"

Першим місцем нашого мандрування стала ювелірна крамниця, де було вирішено спробувати продати знайдені Гором необроблені алмази, розміром з голубине яйце.

- Ось це, дуже сподобається вашій дівчині, - було першим що ми почули. А першим що побачили був Санрей, який обирав прикрасу.

Окрім мага та ювеліра тут ще був Суфо.

- Доброго дня, - привітався з нами інший працівник, як дві краплі схожий на першого, - чим можу бути корисним?

- Ми хочемо продати цей камінець, - відповіла я, й протягла на долоні поки один алмаз.

- Подивимось, подивимось. Гм. Камінчик з недоліком, багато за нього не дам.

- Ви впевнені? – Запитала я, бо знала, ювелір бреше. Я як дракон відчувала каміння й знала, що в них немає вади.

- Звичайно.

- Шкода. Дякую за інформацію.

Забравши камінь, ми майже вийшли з крамниці коли я почула:

- Клієнт заплатив підробкою. Таке буває, - пробуркотів головний вартовий.

Що на це відповів Санрей не почула. Довелось схопивши Вальдегора за руку, в прямому смислі, витягнути з крамниці. Бо тому дуже захотілося почати виясняти відносини, а в самого навіть документів немає.

Якось не добре місяць почався.

Камінці ми здали в “Платиновій Кірці”, де мене зустріли як рідну.

Окрім продажу, в мене відбулася розмова з паном Грорином.

Я попросила, при можливості, передати до філіалу Мілет-Дуна таку інформацію: Якщо в них з’явиться чужинці Галеон Талек чи Лавена Сольвейг, щоб повернути борг, то їх розшукує Ятаар Ольше, з якою можна зв’язатися через мережу цього банку.

Пан Грошин інформацію пообіцяв передати, але попередив, що розумні, яких я розшукую, можуть й не захотіти, щоб їх знайшли. Я це чудово розуміла. Але все ж вирішила спробувати.

Після банку ми пройшлись по крамницях, а потім ще трохи погуляли в місті, яке продовжувало святкувати Еудірон.

04.05.157р.

Дикий Ліс

Вежа була готова до переїзду вампіра. У зв’язку з цим ми влаштували невеличкий пікнік на свіжому повітрі.

Вальдегор смажив мариноване м’ясо на вогнищі, Самідір, у вигляді вовка, сидів поруч, очікуючи смачненького шматочка. Я й досі дивувалася як фамільяр їсть все підряд, в залежності від іпостасі, від трави, до сирого м’яса. Улла читала якусь книжку, а я за допомогою Філла розбирала кам’яні завали якими було усипано двір колишньої фортеці. Переносили ми їх звісно не в ручну, а за допомогою заклинання левітації.

- Було б добре, магією відновити фортецю повністю, - мріяла я.

- Взагалі, існує заклинання відновлення, - відірвавшись від роману, оголосила Улла. - Але воно не з простих, та потребує колосальних зусиль й величезного магічного резерву.

- А ти його знаєш?

- Знаю, голосно сказано. Читала його разок в сімейній бібліотеці в щоденнику дідуся. Але мені тоді було років п’ять. Десь глибоко в пам’яті може і зберігалося, не більше.

- Треба буде в шкільній бібліотеці пошукати, - вступив до розмови Філл.

- Так кажеш, нібито тобі мало, що ти вже шукаєш?

- З містом, назву якого знайшли раніше, поки зайшов в глухий кут.

Всі важко зітхнули. Ніхто з нас більше нічого не знайшов. Єдина надія на Террі, може в бібліотеці ельфів щось знайдеться. Складалось враження, що хтось навмисно знищив всю інформацію по Вільним Землям, включно й Дикому Лісі.

- Може досить теревенити? М’ясо готово, підходьте, беріть, - запросив нас Вальдегор до столу.

Першим звісно був Самідір. Махаючи хвостиком випрошував смачніші шматочки.

Головною темою цього дня стало, що Вальдегор, як справжній вампір буде жити в замку, та пити кров дів замість чаю на сніданок. Про кров розумних звісно був жарт, Гору вистачало звичайної їжі, а кров звірів він пив лише двічі після того як спробував мою. Ще з нашої першої зустрічі вампір добре набрав вагу, навіть рельєф м’язів з’явився. Правда він їв стільки, наче в нього замість шлунка чорна діра. І куди це потім дівалося?

А ще ми обговорювали, що робити з Айшою, та як вгамувати її жадобу помсти. По школі ходила плітка, що я торгую своїм тілом. Мені до неї було байдуже, рано чи пізно правда спливе на поверхню. Але Філл наполягав, що в майбутньому це може вилізти боком.

- А ще добре, що вона не знає, що незаміжня дівчина живе з хлопцем в одному будинку. Ото буде привід по пліткувати, - додала Улла.

- Колись я не стримуюсь й зверну їй шию, - пообіцяв Філл.

- Краще прийми другу іпостась, дочекайся у темному провулку та налякай, - порадила я.

- Тоді може краще лякати Вальдегором. Вампір, це дійсно страшно, - знов додала Улла.

- Для чого? – здивувався блондинчик.

- Щоб після кожного переляку дзюрила в штани, - вже відповіла я.

На мене всі подивилися.

- Я от дивлюсь на тебе та гадаю, ти серйозно, чи жартуєш? – запитав Філл.

- Сама іноді не знаю. Здається в моїй голові живе дві особистості. Одна й голос подати боїться, а друга шукає пригод.

Просиділи десь ще годин дві, аж раптом я відчула, що нібито за нами спостерігають.

- Що не так? – запитав Вальдегор, помітивши що я кручу головою, в пошуках спостерігачів.

- В мене відчуття, що за нами хтось стежить з лісу.

- В мене також, - поділився блондинчик. – Підемо перевіримо?

- Що перевірите?

- Ліс. Ти посидь тут з Уллою, а ми швидко.

Не встиг Філл навіть щось сказати, як ми втрьох сховалися за густими гілками ялинок.

Самідір хутко перебираючи чотирма лапами біг попереду винюхуючи чийсь слід. Отже, мені не здалося. Кроків десь за двісті ми надибали відбиток підошви чобота. Це був не мій, та не вампіра. Розмір не підходив. Може у Філла, після трансформування, й буде такого величезного розміру, але одногрупник тут не перетворювався.

- У-ху, - почулося з гори.

Я підняла голову. На гільці дерева сиділа чорна птаха, дуже схожа на сову з кістяними наростами на голові, наче невеличкі, ріжки. Птаха сиділа спокійно поки не зустрілася зі мною поглядом, після чого підхопившись полетіла геть.

Йти дали на пошуки хто за нами стежив не було можливості, Самідір загубив слід. А якщо він не зміг його знайти, то я тим паче.