Читати книгу - "Трагедія гетьмана Мазепи"

Цар тоді шукав-вишукував нових людей, до них і належав Мазепа. Саме з ними молодий цар збирався творити нову Росію, Російську імперію. До всього ж Іван Мазепа володів чималою чарівністю і міг, як казали, зачарувати будь-кого. Бо ще ж володів вишуканим красномовством, тож легко вписався в оточення царя і став для Петра І «своїм». Таким, якими були тоді в оточенні Петра І Меншиков, Шереметєв, Шафіров, Толстой…

Мазепа вмів не лише гарно говорити і вишукано поводитись, він був умілим організатором, адже створював нові регулярні полки, а на Дніпрі заснував цілу флотилію козацьких «чайок» та «дубків», на яких і відправлявся в пониззя Дніпра, де захопив кілька турецьких і татарських фортець та городків.

Відливав гармати, відкрив кілька друкарень, а молодь із шляхетських сімей посилав на навчання за рубіж, Києво-Могилянську колегію розширив і перетворив її в академію, яка стала рівнею кращим європейським університетам… Багато що на той час для культури встиг зробити Мазепа – працював він у дусі петровських реформ, був не рядовим політиком, володів, як кажуть, міжнародною ситуацією і до його порад досить уважно прислухався Петро I. І цінував його – до речі, Іван Степанович у 1700 році навіть став одним з перших кавалерів вищої нагороди імперії – ордена Андрія Первозванного.

Одне слово, приваблюючи молодого царя своєю європейськістю, освіченістю й широтою політичного світогляду, Мазепа швидко здобув прихильність Петра І і був його довіреною особою і радником – крім усього. Під командуванням Мазепи українські полки брали участь у Кримському військовому поході, в 1695 році Мазепа оволодів Казикерменом, через рік брав участь в облозі і взятті Азова, потім – у Таванських походах. Точно й акуратно виконуючи доручення Петра І, Мазепа остаточно завоював довіру російського царя і заодно й собі розв’язав руки для поширення своєї влади на Правобережжі. Зрештою, влітку 1704 року Мазепа об’єднав під своєю булавою Лівобережну й Правобережну Україну, але васалом Москви він був лише як гетьман першої, тоді ж як у ролі правителя другої залишався самостійним. Саме тоді гетьманська Україна відновилася в тих кордонах, у яких вона існувала за Богдана Хмельницького. Все складалося ніби добре, але… У роки правління Мазепи існувала опозиція – гетьман не користувався особливою любов’ю у селян та козаків, діяв часто на вигоду старшин. Його вважали відданим ставлеником московського царя. Абсолютистські методи правління гетьмана не всім подобалися. До всього ж іще з часів гетьманства І. Брюховецького та Д. Многогрішного традицією не вельми пристойною стала звичка влаштовувати свої особисті справи за допомогою доносів у Москву – опозиція і явні вороги Мазепи успішно користувалися цим методом.

На гетьмана Івана Мазепу постійно йшли наклепи в Москву – хто-хто, а донощики як ніколи завжди рясно родили в Україні, і їхнє ремесло було добре відпрацьоване.

Генеральний суддя, щоб не дрібнитися, відправив до Петра І донос, що складався з багатьох пунктів. Здається, числом аж 33. Звинувачували гетьмана Мазепу у всіх смертних гріхах, мислимих і немислимих, – але жоден з них, із 33-х, не містив доказів невірності Мазепи Москві. Зрозуміло, що в ставці гетьмана точилися розмови (Василь Кочубей був їхнім свідком, бо й сам піддакував) про хід Північної війни, зважувалися шанси сторін на перемогу, а Кочубей, препильно вислуховуючи ті розмови та мотаючи собі на вус, згодом подав їх, як мотиви зради. А ще в його 33-х пунктах і пунктиках доносу явно відчувався особистий мотив, бажання розправитесь з гетьманом, щоб самому зайняти його посаду.

Тож не дивно, що петиція Кочубея насторожила Петра І і він негадано велів розпочати слідство проти самих донощиків…

Тим більше їхні прізвища значилися в кінці кожного доносу: Кочубей та Іскра. Із зазначенням їхніх чинів і посад.

Правда, Василь Леонтійович з обережності, як би чого не сталося, спершу не збирався підписувати свої «посланія» цареві, але Любов Федорівна наполягла:

– Підписуйся!

– Та воно ж… якось… – знітився чоловік, але переконати жону в тому, що вона задумала – годі було й пробувати.

– У тебе що – лою в голові катма?! А як ще цар знатиме, хто його застерігає від проявів Мазепи? Як знатиме, хто йому доносить? Га? Кому він має щедро і по-царському віддячити за усердіє, га? Як підпису не буде, га? Ти про це подумав?

– Та воно…

– Підписуй, це я тобі кажу! А я все знаю. Пиши й донось! На Мазепу клятого. Бо ти не донесеш на Мазепу, Мазепа на тебе донесе. А він злий на нас, що Мотрі йому не віддаємо. То краще, як ти його випередиш.

У словах жони був резон. Бо донос – се таке діло. Ти не донесеш, на тебе донесуть. Ти пожалієш, тебе не пожаліють, от і дадуть тобі по мармизі. То краще, тут Любочка має рацію, – краще, якщо ти донесеш.

І ще в Любові Федорівни були незаперечні докази.

– А раптом… раптом цар захоче донощика нагородити, га? За вірну службу. Га? Мазепу виженуть втришия, а ти лишишся без царської ласки. Тож підписуйся. Так і так, мовляв, Кочубей Василь Леонтійович власною рукою… Цар-государ прочитає твою супліку та як гаркне (Кочубей аж здригнувся), як га-аркне: а подать сюди цього Кочубея!..

– Ти… що мелеш? – чоловік позадкував.

– Подать сюди Кочубея! – повторила Любов Федорівна. – Подадуть тебе до царя-батюшки, а цар-батюшка оп’ять як га-аркне (Кочубей знову здригнувся): забрати в Мазепи орден Андрія Первозванного та вручить його Кочубею за вірну службу. А заодно й булаву в зрадника Мазепи відібрати і вірному Кочубею її вручити!..

І Кочубей повірив дружині, як звик їй вірити все життя. Правду жонка рече. Царі люблять, коли піддані доносять їм на підданих. А доносу, як один казав, немає зносу… Тож треба підписати супліку, аби нагороди не втеряти… Бо цар, прочитавши донесення, як гаркне: а подать сюди Кочубея!..

Петро І й справді гаркне:

– А подать сюди цього… Кочубея!

Кочубея подадуть цареві, як на блюді, але… Але тут Любов Федорівна щось недопетрала – подадуть Кочубея не для нагороди за «усердіє»…

(Любов Федорівна потім заламуватиме руки, голоситиме, що муж не так сприйняв її пораду, тому й погорів, але діло,