Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Казки на ніч 📚 - Українською

Читати книгу - "Казки на ніч"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Казки на ніч" автора Руслан Володимирович Горовий. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 39 40 41 ... 57
Перейти на сторінку:
я майже нічого не міг розгледіти перед собою, окрім здоровенного фотоапарата на тринозі.

- І хто тут у нас? — почув я праворуч з темряви хрипкий голос маестро горбуна.

— Це я, Руслан, — промовив я, хоч і розумів, що йому абсолютно все одно, як мене звати.

— Добре, Руслан. — Постать пірнула під покривало і навела фокус. — Касету, — почулося з-під покривала, і помічник швидко приніс квадратну штукенцію.

Я притис до грудей автомат і не знав, що мені робити: чи тікати, чи стояти далі.

— Увага, — розрізав тишу голос горбуна, — зараз вилетить пташка.

Він визирнув з-за фотоапарата, і я побачив його чорні зуби, криві руки і горб.

— Не ворушися, — гаркнув він. — Ані руш!

Навіть якби я хотів зникнути, у мене б нічого не вийшло. Я був такий наляканий, що міг лишень притиснути автомата до грудей і дрібно тремтіти.

Таким я й залишився на цьому чорно-білому фото. Чотирирічний косоокий хлопчик з виряченими від жаху очима. Я стою вдягнений у комбінезон, білий берет з кокардою і сандалі під колготи. А на дерматиновій сидушці стільця розтеклася калюжа.

Завіса.

Помер

Карлик помре пізно ввечері. Ну і правильно, нащо псувати собою ще один день. Ще на небі не з’явиться перша зірка, як його тіло смикнеться, з пересохлого горла вилетить останній хрип і він вріже дуба.

Звісно, набіжать бояри. Будуть рядити, що далі робить. Чи казати, що цар лапті склеїв, чи ляльку на нього схожу показати?

Та ж сьогодні не двадцять четвертий рік і навіть не п’ятдесят третій. Хтось таки писне у Твіттерок, щоб першим, хтось по-секрету СМСне дружині, мовляв, Мойша всьо. Хтось найбільш хоробрий захрінячить селфі з трупом. І піде злив як брехня по селу.

І от уже у Віла Ріба плач, видирання волосся, масові самогубства. Люд вийшов на вулиці, заполонив їх і дивиться одне на одного, не знає, як жити далі.

— Помер.

— Не бреши, він вічний!

— Так, хай не бреше! Цар не може просто взяти і померти!

А у Віла Баджо вже баяни, скрипки й інші ознаки шаленого свята. Люди обіймаються, цілуються, сльози радості на обличчах.

— Ти чула?

— Чула! Ну нарешті!

— То, може, війні кінець?

— А може!

— Дай поцілую.

— Та легко!

І вже витягають з льохів наїдки й напої, виносять на вулиці й зіставляють столи. Сміх, спів, танці.

Тим часом у Віла Ріба приспустили прапори, по телевізору виступив трохи менший карлик, який хоч і спросоння, однак розповів, що цареві таки кирдик, і навіть заплакав. Подивившись балет, пішов люд від тілівізорів по кухнях. Сіли люди і в тиші, не чокаючись, почали поминки.

— Гарний цар був!

— Та да! Лялечка, а не цар.

— Усе вмів. І на літаку, і дзюдо-айкідо. І пісні любив.

— Оцю особо.

Хтось дістав гітару і заграв. Спочатку тихо, а потім голосніше. Спочатку ту, що цар любив, а потім свою улюблену. А потім для дружини збацав. Для тещі.

— А давайте за здоров’я?

— Так, він би хотів!

- І за дівчат!

- І за чоловіків!

— Ура!

— Гірко!

А тим часом у Віла Баджо вже втомилися святкувать. Їсти поїли, співать відспівали, танцювать відтанцювали. Посідав люд, байки травить про ірода-людовбивцю. Аж бачать, а зі шляху, що до Віла Ріба, чорна хмара куряви здіймається. Хтось суне. Насторожився люд, чи не вирішили, бува, сусіди з перебуху знов битися. Аж тут на шляху сміх, цигани, балалайки і ведмідь на цепку. Прийшли сусіди догулювать.

— А шо його горювати? Краще разом співати!

— А війна?

— Війна за царем пішла.

— Отак просто? А як же ж фашисти, снігурі й розіп’яті хлопчики?

— Ну, як там кажуть, хто старе згадає…

— Гарно все у вас у Віла Ріба виходить. Трах, бах, і знов куми…

— Ну так а як? Ми ж брати! Що Віла Ріба, що Віла Баджо, один народ.

— Ні, люди, йдіть собі за порєбрік.

Отож у Віла Баджо вже полягали, а у Віла Ріба ще й досі святкують, пардон, поминають царя. І так споконвіку. Добраніч.

Вічність

— Ми всі, чим би не займалися, намагаємося обдурити забуття. — Антон підвівся і підкинув гілок у багаття. — Пишемо ми музику чи будуємо хату, все спрямоване на одне. Ми хочемо залишити по собі слід.

Юрко сидів біля вогнища, накинувши на плечі ряднину, і споглядав, як розлітаються над багаттям розворушені Антоном іскри. Здавалося, червоні яскраві вогники хочуть піднятися високо і перетворитися на зірки. І задля цього полишають тепло вогнища. Відірвавшись, іскра віддаляється, та, стикаючись з навколишнім холодом, втрачає силу і врешті помирає, згасає.

— Так і ми, — перехопивши Юрків погляд, вів далі Антон. — Пнемося все життя, як оті іскри. Згораємо. А згорівши, залишаємося в пам’яті лишень тих, хто бачив наш шлях. У пам’яті друзів, родичів, дітей. Та кожен сподівається на довшу пам’ять.

— Хіба ж таки всі? — хитнув головою Юрко. — Оно скільки могил на кладовищах. Люди просто жили собі.

— Ні, не просто жили. Так само хотіли жити вічно. У піснях, казках, скульптурах чи будівлях. Однак не судилося. Просто у них не вийшло.

— А ми?

- І ми, Юрко, і ми! — Антон поправив автомат і присипав землею багаття. — Просто так вийшло, що ми основа для всього того. Для пісень, казок, віршів. Доля в нас така. Ну погрівся? Пішли, за десять хвилин на пост заступать.

Вдома

— Привіт, мам. — Санька присів за стіною напівзруйнованого сараю. — Не пізно?

Мамин голос у слухавці був тихий, з луною, неначе з іншої планети.

— Ну що ти? Як це пізно! Для тебе не може бути пізно. Як ти? Де ти?

Санька прикурив, закриваючи вогник запальнички, відкинувся до стіни і випустив в темне вечірнє небо цівку диму.

— Мам?

— Шо, любий?

— Ти ніколи не вгадаєш, де я.

— Де?

— Вдома. Я вдома, мам.

Санька пішов до добровольчого батальйону ще влітку, коли стало зрозуміло, що вся ця бананова республіка вже не розсосеться. Вийшов з окупації до своїх і записався.

Мама лишилася в хаті, бо ж хтось має доглядати за родинним гніздом. Спочатку окупанти та триколори її не дуже-то й турбували, мовляв, помахають та й підуть собі.

— Мама, кинь ти ту хату. Не буде діла. Та й родини в нас ложка, — сміявся тоді Санька, — ти та я. Куди б не переїхали, там і гніздо.

— Та не скажи, — хитала головою мама. — Цю хату твій батько з дідом будували, царство їм небесне.

Восени лінія фронту посунулася і його рідне селище опинилося на самому передку.

— Мама, виїжджай, — волав у слухавку Санька. — Виїжджай, доки не пізно.

1 ... 39 40 41 ... 57
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Казки на ніч», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Казки на ніч"