Читати книгу - "Наречений у спадок , Олесь Король"

Як тільки я розрізала мотузки , що стягували  руки Дениса то одразу ж опинилася в його обіймах. 

-Я так боявся за тебе.- палко прошепотів він мені на вухо. - Я боявся , що вона вб'є тебе. 

-Все вже позаду. Нам більш нічого не загрожує. 

Я сумно посміхнулася і торкнулася синця на його щоці. 

-Цікаво , а куди поділися Заблоцький і Вовк? - раптом нагадав він про прихвоснів Аласі. 

Я озирнулася і підняла з підлоги ще одну фігурку яка зображала чоловічка в чорному капелюсі. 

-Я гадаю вони стали тим чим завжди і були - звичайними фігурками в скляній шафці. 

Чари Марини Аласі зникли разом з нею, як і прокляття, що вона триста років назад наклала на рід Ракоці і на мене також, бо я ж була далекою правнучкою самого Матео І його коханої дружини Сафіє. 

Я стиснула фігурку Вовка в свої руці і довго не роздумуючи кинула нею об підлогу. Вона зі дзвоном розлетілася на маленькі уламки. Ірка тим часом, не говорячи ні слова вийшла з приміщення, залишивши нас на одинці. 

- Все вже позаду.Тепер нам ніщо не загрожує. 

Проговорила я і посміхнулася. Денис поистрастно приник до моїх вуст, і я з готовністю відповіла йому на поцілунок. Аж раптом я згадала про кота, який вкотре врятував мені життя. 

Я випручалася з обіймів хлопця і поглядом пошукала тіло тварини. Я повинна хоча б поховати його. Та замість нього мій погляд наткнувся на людське тіло , що розпласталося біля ялинки, в калюжі власної крові. 

-Матвій...- прошепотіла я і кинулася до тіла. 

Денис поспішив за мною. Ми разом опустилися біля нього на коліна. Чоловік все, ще дихав, але був без тями. Я з жахом дивилася на криваву пляму, що розповзлася по його одязі. На підлозі вже була ціла калюжа крові. Не потрібно було мати медичну освіту, щоб зрозуміти , що рана надто небезпечна і йому потрібна термінова медична допомога. 

-Матвій! Отямся...- вигукнула я у відчаї, та він навряд чи міг мене чути. 

Моє серце краялося від нестерпного болю втрати і злості на власне безсилля щось змінити. Я розуміла, що не зможу допомогти йому. Не зможу врятувати його. 

-Облиш його. - тремтяча рука хлопця лягла на моє плече. - Боюся ми не можемо йому допомогти. 

-Ні. - крізь сльози скрикнула я і припала обличчям до скривавлених грудей чоловіка. - Нііі... Будь ласка. Ти не можеш померти, ти не можеш залишити мене зараз коли все скінчилося. 

Схоже , що я і сама не не розуміла, що говорю. Як і не розуміла своїх почуттів, що відчувала до хворого чоловіка. Це неможливо було назвати коханням в тому розумінні яке ми зазвичай вкладаємо у це слово. Але він був мені не байдужим. Я відчувала до нього особливі , теплі почуття. Можливо я відчувала б щось подібне до брата, чи сестри якби ті в мене були. 

Мої сльози важкими краплями падали нещасному на груди , змішуючись з його кров'ю. Я подумала, що якби ця історія була б чарівною як і ті казки які нам колись розповідали в дитинстві, то мої сльози скоріш за все зцілили б його. Сльози, або поцілунок...

-Отямся будь ласка ... Я...я кохаю тебе. - раптом зізналася я і припала вустами до його потворних вуст. 

Магія поцілунку... Магія щирої і невинної любові все ж таки взяла верх над злими чарами які триста років назад наклала на нього його мачуха. Нас оповило яскраве блакитне світло і на якусь мить я побачила перед собою ясне , погоже небо всіяне міріадами зірок які мерехтіли різнокольоровими вогниками наче оті святкові вогні на ялинці. Світло згасло, а зорі і справді виявилися святковою гирляндою , що мерехтіла на ялинці. Я все ще продовжувала стискати чоловіка в своїх обіймах. Чесно зізнатися я боялася, що разом з чарами злої мачухи зникне і він, але на щастя цього не трапилося. Коли я опустила погляд, то побачила, що Матвій і справді зник. Вірніше його потворна подоба. А чоловік котрого я стискала в своїх обіймах був тим самим чоловіком з моїх видінь. 

Матео Ракоці м'яко посміхнувся мені і тремтячою рукою торкнувся мого волосся. 

-Софія... - прошепотів він. 

Його голос був м'яким з приємним низьким тембром. Я посміхнулася йому крізь сльози. 

-Ти так схожа на неї, моя дівчинко. Ти так схожа на свою бабусю Сафіє. Я знав, що ти впораєшся. Я не сумнівався в тому ні на мить. 

-Тобі не можна розмовляти....

Чесно кажучи я не знала, що відповісти йому. Всі слова кудись зникли. Я й гадки не мала, що варто говорити своєму далекому предкові. 

Чоловік лише посміхнувся мені у відповідь. 

-Тепер мені все можна моя люба. Я надто довго мовчав. 

Він обережно піднявся і підійшов до Дениса. Хлопець стояв осторонь, ніяково потупивши очі на свої брудні руки 

-Прийми мою вдячність і благословення. - звернувся до нього Матео і схилився в низькому поклоні. 

Бліде обличчя хлопця раптом стало яскраво - червоного кольору. Він безпомічно подивився на мене, не знаючи, що відповісти. Я лише стенула плечима у відповідь і посміхнулася. 

-Як би не ти, все могло б статися по іншому. Ти сміливий і шляхетний юнак і ти достойний моє правнучки. Бережи її. 

Денис незграбно вклонився йому у відповідь. 

Я гадала , що на цьому все і скінчиться. Та раптом їдальню освітило м'яке світло і з нього виникла струнка , жіноча постать. 

Незнайомка була одягнена в ошатну сукню з парчі розшиту золотими нитками. Довге, чорне волосся вкривала прозора накидка з ніжним візерунком. Ми з Денисом дивилися на неї не в силі відірвати поглядів. Щось в обличчі таємничої красуні було мені знайоме до болю. Ну звісно ж. Саме це обличчя я бачу в дзеркалі кожний день. Ця жінка була моєю точною копією , хоча скоріше навпаки. Це я була її копією. 

-Сафіє....- прошепотів чоловік і поспішив їй на зустріч. 

Жінка простягнула йому свої тонкі руки прикрашені дорогоцінними перстнями і браслетами. 

-Сафіє пробач мені, що так і не приїхав як обіцяв. В тому не було моєї вини. 

-Я знаю... Я чекала тебе надто довго, але тепер це вже не має значення. - її голос був подібен дзвону срібних дзвіночків. - Тепер вже ніхто і ніщо не розлучить нас.