Читати книгу - "Приречені бути чужими , Ксенія Ільїнська"

— А ви знали, що Аріна програла парі Алексу через Злату? — видала Аня, трішки підпита, але щиро здивована тим, що інші про це, виявляється, не знали.

У кімнаті настала тиша — мов хтось різко натиснув паузу на всьому світі.

— Яке парі? — обережно, але вже холодно запитала Злата.

Аня озирнулася на Алекса, ніби питала дозволу, але він мовчав. Тоді вона знизала плечима:

— Та нічого серйозного… Просто Аріна жартома сказала, що якщо її команда виграє, ти з Алексом більше не будеш з ним спілкуватись і вони підуть на побачення. А якщо вони програють — ну, тоді ви можете залишатись друзями. І… Алекс погодився. Для приколу.

— Для приколу, — повторила Злата, повільно повертаючись до нього. — Тобто, я — прикол?

— Ні! — Алекс підвівся. — Це було просто… дурне змагання. Вона сама це придумала, і я погодився, щоб…

— Щоб що? Щоб зробити з мене приз? — перебила вона. Її голос звучав спокійно, але в очах блищало щось, що різало набагато сильніше, ніж крик.

— Я думав, ти зрозумієш…

— Ти завжди думаєш, Алекс. Але чомусь — не про мене.

Антон хотів щось сказати, та врешті просто відвернувся до вікна, зробивши музику голоснішою. Ярік, Катя, Яна і Аня мовчали, не знаючи, куди подіти очі. Було так незручно, що навіть атмосфера “палацу свободи” здалася раптом задушливою.

— Я й справді повірила, що ми просто нормально спілкуємося, — прошепотіла Злата. — Що ти більше не граєш у свої дурні ігри.

Вона схопила свою сумку.

— Злата, будь ласка, не йди. — Алекс зробив крок до неї.

— Пізно, Алекс.

Клац.

Зачинені двері прогриміли не гучно, але боляче.

І довго після цього ніхто не говорив. Навіть музика, хоч і лунала, здавалася тлом до пустоти, що залишилась після неї.

Алекс залишився стояти, втупившись у порожній дверний проріз.
Уперше за довгий час йому справді було не смішно.