Читати книгу - "Приречені бути чужими , Ксенія Ільїнська"

Алекс розсміявся:

— Домовились. Завтра. На полі.

Позаду них Ярік вже розминав пальці:

— Час розробляти фатальну подачу богині лівої координації!

Антон відкрив банку енергетика:

— Нам потрібен план “як перемогти рожеву армію і не отримати синці”.

Наступного ранку сонце палило безжально. На спортивному майданчику уже точилася справжня битва честі й самолюбства.

— Подача! — крикнув Антон, закидаючи м’яч у повітря із серйозністю чемпіона світу.

М'яч перелетів через сітку, і… Злата розмахнулася абсолютно не в той бік.

— Упс... — промимрила вона, втрачаючи баланс.

— Все добре, ти майже торкнулась, — підбадьорив її Алекс, хоча в його очах промайнуло легке запитання: що я накоїв…

Гра була гарячою — в усіх сенсах. Аріна, у своєму яскравому спортивному костюмі "рожевий гнів", літала по майданчику, мов буря. Її подруги гучно підтримували кожен удар.

— Бий, Аріно, бий по її самовпевненості! — вигукнула одна з них, вказуючи на Злату.

— Я чую вас! — відповіла Злата з іронічною посмішкою, і ледве не зловила м’яч обличчям.

— Ви що, хочете вбити мою гравчиню?! — обурився Алекс.

— Вона сама себе вбиває, — невинно відповіла Аріна.

Гра йшла напружено, обидві команди боролися за кожне очко. Аріна явно прагнула перемогти не лише заради змагання.

У перерві Злата і Аріна, опинившись біля столика з водою, обмінялися поглядами. Між ними зависла напруга.

— Що він у тобі знайшов? — кинула Аріна без обертів. — Я не розумію.

— Ми просто дружимо, — спокійно відповіла Злата, хоча відчула, як серце десь на мить стиснулося. — Я заручена. Не з Алексом.

— Може, тоді в мене є шанс? — Аріна примружилась, вивчаючи її реакцію.

— Спробуй, — тихо кинула Злата, глянувши їй прямо в очі.

Вони обидві коротко засміялися. Не щиро, не до кінця відкрито, але принаймні без ворожості.

Після короткої перерви гра продовжилася. І сталося диво: Злата таки відбила м’яч — красиво, точно й абсолютно несподівано навіть для себе.

— Єєє! — підскочив Антон. — Це було насправді?!

Група підтримки вибухнула оваціями, а Алекс не міг зупинити щасливого сміху.

— Бачиш? Я ж казав, що ти талановита, — усміхнувся він до Злати.

Вона зніяковіло посміхнулася у відповідь:

— Можливо, мені просто потрібна була правильна команда.

Матч закінчився перемогою команди Алекса — хоч і з мінімальною перевагою.

Після фінального свистка Аріна підійшла до Злати, цього разу без звичної зарозумілості.

— Ви виграли. Але ще побачимось, — сказала вона і навіть усміхнулась напівщиро.

— Ти теж непогана суперниця, — відповіла Злата, почуваючись дивно піднесено.

Алекс кинув рушник їй на плечі:

— Ідеально. Командна робота.

Потім, роззирнувшись навколо і змовницьки підморгнувши:

— А тепер — морозиво всім. За наш великий маленький тріумф.

---

Вечір після гри обіцяв бути легким і безтурботним. Компанія зібралася у квартирі Антона — він гордо називав її “палацом свободи”.

Сучасний лофт з панорамними вікнами, м’яким освітленням, розкішною акустикою та бездоганно виставленими гітарами на стінах. На кухні блищала кавомашина, здатна зварити сто варіацій кави, а в кутку вітальні стояв  рояль, на якому Антон іноді грав щось сумне й красиве, ніби під акомпанемент до чужих історій.

Стіни прикрашали постери улюблених гуртів, вицвілі афіші з концертів і абстрактні полотна — частина з них створені місцевими художниками, яких він підтримував. Усе тут дихало свободою, музикою і… трохи втомою дорослого життя, яке зберегло дух юності.

Вечір почався атмосферно. Тиха інді-музика на фоні, коктейлі з дивними назвами на імпровізованому барі, сміх, пледи на дивані й неспішні розмови про все й ні про що. Алекс і Злата сиділи поруч — так близько, що руки іноді випадково торкались. І все здавалося затишним. Навіть правильним.

— За нашу перемогу! — вигукнув Ярік, тримаючи пластиковий стаканчик з колою. — І за Злату — термінатора волейболу!

— Якщо термінатор падає на кожному другому кроці, — пирснула Катя.

— Але з піднесеною гідністю! — додав Антон, підморгуючи Златі.

Злата усміхалася, навіть розслабилась. Вечір був приємним: трохи танців, трохи карт, трохи жартів над Яриком, який переплутав еспрессо з соєвим соусом (не питайте), і навіть Алекс, здавалося, поводився спокійно — не фліртував, не жартував надто зухвало, просто сидів поруч і час від часу обережно торкався її ліктя або клав долоню на спинку дивану позаду неї.

Все було добре… допоки не з’явилася Аня зі своїм класичним “Ой, а ви знали?” обличчям.