Читати книгу - "Письменник, Руслан Баркалов"

Вони поверталися в місто. Роанові здалося, що пройшла ціла вічність. І що вони не ледь знайомі між собою люди але добрі друзі. Або, можливо, і навіть більше. Ні, не у фізичному плані. Хоча, варто сказати, що Ален була дуже гарною. Та їх близькість стосувалася більше плану морального, психологічного, інтелектуального.

– Що ж, треба признатися собі, що сьогодні я буду сидіти сам і весь вечір дивитися на зірки. – сказав Роан.

– Чому? – здивувалася дівчина. – Тобі набридла моя присутність?

– Зовсім ні. Просто, ти напевне втомилася. Тож захочеш відпочити і побути одна.

– Ні. Я зовсім не втомилася. Більше того, я хочу провести цей вечір в місті. Дівчата казали, що нині буде одна місцина, де можна буде потанцювати. Не хочеш? – і вона глянула на Роана.

Звісно, він не хоче. Але треба. Треба старий пень! А як інакше!? Соромно ж признатися, що ти би хотів прийняти тепленьку ванну і влягтися в м’яке ліжко. Ні, ні, ні і ще раз ні. Так не можна. Треба на танці. Обов’язково друже! Обов’язково!

– Ну тоді підемо! – відповів Роан. – Можливо, навіть і потанцюємо. Чи принаймні…

– Ніяких Можливо і принаймні! – перебила його Ален. – Ми підемо. І це навіть не обговорюється. Хто знає, коли ще буде така нагода. Треба брати тоді, коли дають. А жити – поки ти живий. Чи не так?

Роан помахав головою. Він був повністю згідний. Його дивувало лише одне – як ця дівчина може вгадувати всі його бажання, його думки, його внутрішній настрій. От лише треба позбутися тієї нав’язливої шаблонності, до котрої його прив’язувала завжди Юнта.

Нічого, якось він цього позбудеться. Адже життя – воно прекрасне кожен божий день в своїй неповторності. В ньому немає місця для вископарних фраз, дурних правил, вигаданих самим для себе. І взагалі, а заради чого він живе? Заради чого він повинен відмовляти собі в тому, щоб насолодитися своїм життям? Заради чого має виконувати ті дурнуваті пункти етикету і тому подібне? Заради якої цілі?