Читати книгу - "Письменник, Руслан Баркалов"

Це була помпезна вечірка. Роан не знав ані в честь чого вона організована ані хто організатор цього всього. Але «це все» йому подобалося. Такого він ще ніколи не відчував. Напевне ніколи. Але воно того вартувало. Вартувало аби бути зараз тут.

Багато людей які танцюють, співають, купаються в басейні, веселяться, жартують. Всім добре, всім весело. Ніхто ні на кого не дивиться з висоти свого саморобного п’єдесталу. Всім усього вистачає вдосталь. Ось воно – його ніколи не можливе вчора. Так, це зовсім не ті похоронні застілля, на котрих йому доводилося тратити свій час. тут усе по-іншому.

– Ну що, пішли потанцюємо! – запропонувала Ален, і взявши його за руку потягнула в середину кола.

Роан був здивований. Адже він так звик, що спочатку чоловік має запросити даму на танець, і перш ніж вони трохи покрутяться у вальсі (чи якомусь іншому танці) повинен пройти цілий церемоніальний обряд, наче в храмі. А тут цього всього не було. Ніяких марудних обрядів. Ось його улюблена простота.

– Взагалі-то джентльмен повинен запросити на танець. – кричав у вухо Роан, оскільки музика глушила будь-які інші звуки.

– Дочекаєшся поки ти це зробиш! – відповіла Ален – І взагалі, тут не має шанованих джентльменів. Тож розслабся.

І вони з головою поринули в цей коловорот.