Читати книгу - "Письменник, Руслан Баркалов"

Роан відкрив очі. Він не міг зрозуміти де знаходиться. Він ледь-ледь згадував що з ним відбувалося. І ні, він не пив зовсім. Чоловік оглянувся по кімнаті але це був не його номер. Де ж він?

На дворі починався новий день. Як і новий день в його житті. За вікном ставало світліти. Але сонце ще не встало. Рано ще. Дуже рано. Проте в кімнаті уже було трохи видно.

Невже це був просто сон? Той щасливий, солодкий сон, котрий люди бачать перед тим як відкрити очі і повернутися знову у цю холодну і сіру реальність. Але ні, він все чітко згадував. Майже.

Роан почав водити руками по ковдрі, якою його хтось вкрив. Отже, він тут не сам. Справді, поруч зліва біля нього солодко спала Ален.

«О боже! – подумав чоловік. – Я у її номері. До чого я докотився. Напевне вчора таки випив. Не треба було так дуріти. Ну та вже. Хто би міг подумати, що шанований письменник, публіцист, професор і так далі – буде так двіжувати!»

Він ще лежав, не рухаючись хвилин з десять. Потім, коли нарешті відчув як затерпає його спина, попробував перевернутися на інший бік. В цей момент дівчина відкрила очі. Вона, наче ще крізь сон, усміхалася йому. І ця усмішка зігріла його серце. Ось воно, справжнє щастя – прокидатися поруч з тим, кого по справжньому любиш. Але ж вони … А може так?

Роан також усміхнувся. Йому ще не вірилося, що все це відбувається насправді.

– Доброго ранку! – прошепотіла Ален.

– Доброго ранку! – відповів чоловік.

Дівчина потягнулася до нього і Роан нарешті зміг спокійно повернутися. Вона підсунулася ближче і обняла його. Тепер він відчував запах її волосся, дотик тіла, її подих. Він повністю відчував її. А хіба він цього не хотів? Ну ж хіба не це він шукав? А інакше навіщо тоді шукав аби познайомитися, якщо не хотів пережити цю мить поруч?

– Сподіюся, я нічого не пив? – спитав Роан, розуміючи свою безтактність.

– Ні, ти просто валився з ніг. – солодко усміхалася Ален. – Тож не бійся, нічого поганого ти не натворив. А коли ми під ранок приїхали до мене – ти просто впав на ліжко як камінь. – і вона ще більше засміялася. – Довелося тебе самій роздягати. Не спати ж тобі було одягненому.

Ну так, звісно, не личить лежати одягненому поруч з такою красунею. Але ж як треба було допуститися до такого аби його наче немічного роздягала дівчина. А він собі в той час солодко хропів. Ах, ну та вже. Це не найстрашніше.