Читати книгу - "Що таке українська література"

коли помираю!»), що він зрікся гетьмана Мазепи в його боротьбі з імперією. А ось сидить генерал-фельдмаршал Іван Паскевич — цей, за словами Пушкіна, «могучий мститель злых обид, кто покорил вершины Тавра», а крім того, став «світлійшим князем Варшавським» за придушення польського Листопадового повстання 1830—1831 років. І хто ж вони всі для Шевченка? «Дядьки отечества чужого», — як скаже поет 26 листопада 1860 року в поезії «Бували войни й військовії свари…» Може, в цих словах безпосередньо відлунюють суперечки щодо монумента «Тисячоліття Росії».

А хто такий Шевченко для Чевкіна й Олександра II? Ясна річ, не «перший великий поет нової великої літератури», як називав його в некролозі Аполлон Григор’єв. Шевченко для них — помилуваний державний злочинець, котрий проповідував ідеї свободи та незалежної України. Хіба він міг бути на монументі «Тисячоліття Росії»? Отак замість нашого поета, як тоді казали, там з’явився імператор Микола І. Навіть за небокраєм земного життя поет й імператор продовжували боротися один із одним. Тут імператор переміг. Але, ясна річ, без Шевченка історія Російської імперії буде неповна. Це майже те саме, що історія Римської імперії, з якою поет не раз порівнював миколаївську Росію, без Спартака. Та чи вважав Шевченко цю неозору імперію своєю батьківщиною? Ні. Звісно, він писав: «наше отечество», «наше православне отечество», «наше несходиме отечество», ба навіть «наше російське православне незміриме царство», — маючи на увазі Росію. Він називав декабристів «першими нашими апостолами-мучениками», а Герцена — «нашим одиноким вигнанцем»… Але це ні на йоту не змінює суті справи. Батьківщина для Шевченка одна — Україна. Я навіть не кажу тут про його поезію. Просто всі люди, котрі знали поета, в один голос стверджують, що любов Шевченка до України була всеосяжна й рідкісна. Недаремно Акакій Церетелі, поговоривши з поетом, писав: «Правду кажучи, я вперше зрозумів з його слів, як треба любити батьківщину і свій народ…» Але, може, найкраще передав це автор пам’ятника «Тисячоліття Росії» Михайло Микешин. Уся поетова «пристрасна й могутня любов, — казав він, — була так зосереджена на його рідній Україні, що в його палкому серці, здається, і не залишалось більше любовного запасу для чогось іншого…» Шевченко жив Україною. І суто російська «система координат» для нього не існувала. Наприклад, для нього нічого не важить опозиція двох імперських столиць: Москви та Санкт-Петербурга — вкрай важлива для російських письменників чи для Гоголя, який не раз міркував про ту духовну «дистанцію гігантського розміру», що пролягає між Москвою і Петербургом. У Шевченковому світі її нема. Якщо поет і змальовує Санкт-Петербург в образі «нового Вавилона», називаючи його і «смітничком Миколи», і «чортовим болотом», то він протиставляє це місто — й у географічному, й у політичному, й у метафізичному сенсах — не Москві, а своїй рідній Україні. А поза межами цієї опозиції Шевченко дуже цінує Санкт-Петербург. Принаймні він ніколи не називав його зневажливо «Фінополісом». Для нього це — «північна Пальміра», з її «тихоплинною красунею Невою», розкішною архітектурою, садами, Академією мистецтв, колом незабутніх друзів: талановитих, щирих, вільних…

Мабуть, кожен, хто потрапляє до Санкт-Петербурга, стає інакшим. Але це місто впливає на всіх по-різному. Скажімо, уродженець Сорочинців Гоголь став тут великим письменником, а водночас носієм типово «провансальського» світогляду; Бєлінський, чиє дитинство пройшло у глухому пензенському містечку Чембар, — знаменитим критиком, а водночас справжнім шовіністом, для котрого китайці — «пародія на людей», кримські татари — схожі на баранів і верблюдів, українці — не здатні до «морального руху та розвитку», німці — «тупий… ниций народ»… А от для Шевченка Петербург став тим містом, де з ним, як писав Євген Маланюк, «відбулося чудо «овідієвих метаморфоз»… де кріпак став вільним, маляр перетворився в поета, а поет виріс на національного пророка». І його сформований у Петербурзі полум’яний український патріотизм знаходить свій, може, найяскравіший вияв у любові до інших народів: чи то вже до казахських байгушів, чи до мешканців Бухари («Який статний народ, які прекрасні голови! (чисто кавказьке плем’я) і постійна поважність, без найменших гордощів»)… А як рішуче він став на бік кавказьких народів у їхній кривавій борні за свободу! Колись Драгоманов писав, що протест Тургенєва проти кріпацтва — «се тихий шепіт у порівнянні з голосними прокляттями, якими нап’ятнував його Шевченко». Та Шевченко на повний голос виступив і проти загарбницьких війн імперії на Кавказі, тоді як інші письменники не спромоглися навіть на «тихий шепіт»… Отож, коли Микола Костомаров запевняв, що Шевченка «аж ніяк не можна запідозрити в тій крайній винятковості, яка доводить любов до своєї місцевої батьківщини до неприхильного ставлення до всієї російської вітчизни», він був правий тільки в одному: поетова любов до свого народу ніколи не оберталася на нелюбов до інших народів імперії, з якою він уперто воював. А що ж для нього велич «єдиної і неділимої»? Та ось вона:

У нас же й світа, як на те —

Одна Сибір неісходима,

А тюрм! а люду!.. Що й лічить!

Од молдованина до фіна

На всіх язиках все мовчить,

Бо благоденствує!

Урок 21

TAKE СОЛОДКЕ СЛОВО «МІМЕЗИС»

Плінієві побрехеньки, по-нашому розказані

У чому полягає суть мистецтва, зокрема поезії? Відповідей на це питання, ясна річ, багато. Проте, мабуть, найчастіше єство поезії окреслювали з допомогою грецького слова «мімезис», тобто «наслідування». «…Поезію, — писав великий Аристотель, — породили дві цілком природні причини. По-перше, змалку властивий людям нахил до наслідування, завдяки якому вони здобувають перші знання. По-друге, всі люди знаходять у наслідуванні втіху». Отже,