Читати книгу - "Що таке українська література"

патріарх Теофан III відновив православну ієрархію Київської митрополії. Уже 15 грудня 1621 року митрополит Йов Борецький у своєму окружному посланні, здається, вперше прямо назве Київ «другим руським Єрусалимом». Відтоді цей образ стає «вічним». Він може бути простий і величавий, як у Теофана Прокоповича: «Богом бережене місто Київ, мати міст і велика окраса всієї нашої великої землі, яке має в усіх християн одне ім’я — другий Єрусалим і новий Сіон». Він може бути тонким мереживом асоціацій, як у Лазаря Барановича: «Київ — хрест, два киї має преложені, / Ті, хто їх тримає, ними бережені. / Київ хрестом є, бо це Місто Пана, / Де Його смертельна застукала рана. / Але ота рана всіх нас вздоровила, / Місто-хрест нам миле і рана нам мила». Тут, окрім прямої назви «Місто Бога», є ще і вказівка на те, що слово «Київ» має чотири літери, а цифра 4 завжди веде до теми «чотириконечного хреста», і натяк на Хрещатик та на події Володимирового хрещення, і гра з етимологією (Київ — князь Кий — кий-палиця), й алюзія на хрест, на якому зазнав мук апостол Андрій…

Але хай там як, а саме «єрусалимське» обличчя Києва змальовуватимуть перегодом і Квітка-Основ’яненко, і Гребінка, і Максимович, і Шевченко, і Федькович, і Тичина у своєму «Золотому гомоні»… аж до написаної вже в Америці по Другій світовій війні поезії Миколи Щербака «Світися, Києве!»: «Світись, світись, як сонце золоте, / Наш Києве — новий Єрусалиме!» Святе місто, яке чи то вже зійшло з небес на землю, чи то — навпаки — піднялося зі землі на небо, місто, від якого струмує золоте проміння Господньої благодаті…

Урок 26

«ОД МОЛДОВАНИНА ДО ФІНА…»

Поет й імперія

16 серпня 1862 року майбутній видатний історик та ідейний монархіст родом із Чернігівщини Дмитро Самоквасов сповіщав Михайла Максимовича про одну сенсаційну новину, яка облетіла Санкт-Петербург: «А Шевченка прибрали з пам’ятника тисячоліття Росії і на його місце поставили Миколу І»…

Величний монумент «Тисячоліття Росії», що височить і сьогодні навпроти старовинного, зведеного ще за часів Ярослава Мудрого, Софійського собору у Великому Новгороді, нагадуючи своєю формою чи то «шапку Мономаха», чи вічовий дзвін, буде урочисто відкрито через три тижні — 8 вересня 1862 року. На ньому є горельєф Миколи І, а горельєфа Шевченка нема…

Слід сказати, що роботу над цим пам’ятником розпочали ще за життя поета, в 1859 році. На ту пору він дружив зі значно молодшим за себе художником і скульптором Михайлом Микешиним і не раз навідувався до його майстерні, що була в ливарному дворі Академії мистецтв, неподалік від квартири поета. Саме той проект пам’ятника «Тисячоліття Росії», який подав Микешин, переміг на конкурсі, молодий митець отримав державне замовлення і тепер напружено працював із ранку до ночі, бо часу було вкрай мало. А щочетверга ввечері Микешин запрошував до себе на дружні розмови істориків і письменників: Костомарова, Тургенєва, Полонського й інших, — із якими говорив про історію Росії та про її найвидатніших діячів.

Неодмінним учасником тих розмов був також Шевченко, бо Микешин, як сам казав, «ставив його дуже високо» і просто обожнював як людину. Ясна річ, тут не раз виникали палкі суперечки. І, знаючи запальний характер поета, Микешин спершу дивувався, що Шевченко був «напрочуд тактовний і стриманий у висловах, хоч часто й дуже помітно хвилювався, навіть не міг спокійно всидіти на місці, а нервово ходив туди-сюди, похмуро зиркаючи з-під густих брів своїми ясними очима». Та невдовзі все з’ясувалося: поет просто «заряджався», чекаючи, «поки розійдеться по домівках втомлена дебатами компанія». От тоді й починалося щось феєричне… Тоді Шевченко казав усе, що лежало на серці. Спершу короткими й уривчастими фразами, а потому, розпалюючись дедалі більше, він виголошував цілі «поетичні декламації», сповнені гніву, іронії та жовчі. Добряче діставалось і поетам, зокрема Державіну за його славослів’я Катерині-«Феліці» (пам’ятаєте: «Богоподобная царевна / Киргиз-Кайсацкия орды! / Которой мудрость несравненна…»?) та Пушкіну за його «Полтаву»… Діставалось і державним діячам та коронованим особам, а надто — Петрові І…

Може, якраз оті гарячі поетові слова спонукали Микешина внести зміни до списку найвидатніших мужів імперії, який уже затвердив імператор. Невдовзі після того, як Шевченка не стало, Микешин на свій страх і ризик викреслив зі списку «Письменники» імена Державіна і «творця російського гекзаметра» Гнідича, а на їхнє місце поставив Гоголя та самого Шевченка. Крім того, бурхливий Шевченків антицезаризм, напевно, спонукав Микешина, попри всі вмовляння, навіть попри звинувачення Михайла Юзефовича в тому, що він «ображає російську історію й російський народ», рішуче відмовитись уміщувати на пам’ятнику горельєф Миколи І, просто в очі кажучи великому князеві Костянтину Миколайовичу, що з іменем його батька багато хто пов’язує пригноблення вільної думки. І, хоча 25 січня 1862 року Олександр II наказав помістити на пам’ятник фігуру свого батька, Микешин не схотів її робити, — фігуру Миколи І, який сидить у мундирі козачого генерала біля Олександра І, виготовив Роберт Залеман…

Але повернімося до Гоголя та Шевченка. Імена цих українських письменників украй збентежили начальника Міністерства шляхів сполучення й публічних будівель, генерал-ад’ютанта Костянтина Чевкіна, який керував роботами зі спорудження пам’ятника. Чевкін був, за спогадами Отто фон Бісмарка, людиною «надзвичайно тонкого й гострого розуму», й він виступив категорично проти Гоголя та Шевченка. Про Гоголя він сказав Микешину: «Це хіба тільки у вашій студентській голові Гоголь виріс до історичного діяча». Що він казав на адресу Шевченка, я не знаю, та вже, напевно, не компліменти. Тоді Микешин звернувся як до третейського судді до самого Олександра II, і 30 листопада 1861 року імператор постановив: Гоголя залишити, а Шевченка прибрати… Так завершилася ця історія.

Зрештою, інакше й бути не могло. Згадаймо постаті тих українців, котрі є на монументі «Тисячоліття Росії». Не кажу тут про старокиївських князів, про Данила Галицького чи святих Києво-Печерської лаври. Не кажу про Костянтина Острозького, Петра Могилу, Дмитра Туптала, Георгія Кониського, Дмитра Бортнянського. Скажу лише про тих, чиї образи найяскравіше втілюють ідею «єдиної і неділимої» монархії. Ось зі шанобливим поклоном віддає свою гетьманську булаву Російській короні Богдан Хмельницький. Ось стоїть, тримаючи якусь чималу книгу, Теофан Прокопович — той, що анатемував Мазепу та був головним ідеологом імперії за часів Петра І. Ось побожно дивиться на Катерину II видатний будівничий імперії світлійший князь Олександр Безбородько. Ось, приклавши руку до грудей, радить щось імператорові Олександру І князь Віктор Кочубей — нащадок Василя Кочубея, чиє серце так палало любов’ю до Петра І (після Кочубеєвої смерті на його гербі з’явився образ полум’яного серця та девіз: «Elevor ubi consumer!» — «Вивищують,