Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А"

Даґні зауважила, що Франциско демонстрував свої володіння не тільки їй, але й Ґолтові — йому, може, навіть із більшою охотою.

— Джоне, ти ж не був тут іще з минулого року… Зачекай, побачиш, що тут буде ще через рік. Уже за кілька місяців я остаточно порву з зовнішнім світом — і тоді віддамся цій роботі цілком.

— Чорт, Джоне, ні! — сказав він зі сміхом, відповідаючи на якесь запитання, і раптом Даґні перехопила той особливий погляд, що був адресований Ґолтові: такий же вираз вона бачила в його очах, коли Франциско стояв у її кімнаті, тримаючись за край столу, щоб пережити нестерпну мить. Тоді здавалося, начебто він бачить когось навпроти себе. То був Ґолт, подумала Даґні. Це образ Ґолта допоміг йому витримати.

Частину її єства сповнив невиразний жах: зусилля, яке Франциско доклав тієї миті, щоб прийняти втрату коханої жінки і присутність суперника — як платня за цю битву, — дались йому так важко, що тепер він не здатен був запідозрити правди, очевидної для доктора Акстона. «Що з ним станеться, коли він довідається?» — міркувала Даґні, а сповнений гіркоти внутрішній голос нагадував, що, швидше за все, не відбудеться нічого такого, про що можна буде дізнатися.

Водночас вона напружувалася, спостерігаючи, як Ґолт дивиться на Франциско: то був простий і відвертий погляд, відкритий до чесних почуттів. Даґні відчувала тривожну цікавість, якої не наважувалася означити, не могла ні назвати, ні відігнати: цікавість, здатну штовхнути Ґолта в потворні обійми самозречення.

Але більшу частину її свідомості охопило відчуття звільнення, наче вона реготала з усіх своїх сумнівів. Її погляд і далі повертався на стежку, якою вони сюди прийшли, три виснажливих кілометри звивистого шляху, що, немов карколомна пружина, збігав з верхів’я, на якому вона стояла, аж до самої долини. Погляд Даґні ковзав вигинами стежки, а розум метушився, намагаючись зосередитися на якійсь власній меті.

Кущі, сосни і повзучий килим з моху встилали зелені схили від долини аж до гранітних карнизів. Мох і кущі поступово зникали, зате сосни продовжували рости і вище, спинаючись угору дедалі рідшими шерегами, аж поки залишилося всього кілька окремих дерев, які піднімались оголеною скелею до білих клаптів снігу, що виблискував на сонці в розколинах вершин. Немов на виставу, Даґні дивилася на найвинахідливіше гірниче обладнання — такого їй іще ніколи не випадало бачити. Перевела погляд на стежку, що нею, погойдуючись, брели неквапливі мули — найдавніший транспорт.

— Франциско, — звернулася вона, вказуючи рукою, — хто спроектував ці машини?

— Це перероблене стандартне устаткування.

— Хто їх створив?

— Я. У нас не надто багато людей. Слід було це якось компенсувати.

— Ти занадто марнуєш робочу силу й час, перевозячи руду на мулах. Треба з долини прокласти залізницю.

Даґні дивилась униз, і тому не зауважила раптового і палкого пострілу очима, спрямованого на неї, як не помітила і обережних ноток у голосі:

— Знаю, але це складне завдання, віддача шахти поки що не виправдає такого будівництва.

— Дурниці! Це значно простіше, ніж здається. Трохи далі на схід є перевал, де схили спадистіші, а структура каменю — м’якша. Я роздивлялася ці місця, коли ми піднімалися: немає потреби у великій кількості вигинів, думаю, якихось п’яти кілометрів вистачило б.

Вона вказувала на схід, не помічаючи, як напружено обидва чоловіки вдивляються в її обличчя.

— Все, що потрібно, — вузькоколійка. Для початку… З цього починалися всі залізничні лінії, що вели до шахт, тільки то були вугільні шахти… Погляньте, бачите той хребет? Там достатньо широкий проміжок для метрового калібру, вам навіть не довелось би влаштовувати вибухи для розширення. Бачите отой плавний підйом — він тягнеться метрів вісімсот? Там нахил не більш як чотири градуси, будь-який паротяг з таким упорається.

Даґні говорила чітко, впевнено, свідома лише радості від того, що виконує свої природні функції у природному оточенні, де ніщо не може мати пріоритетів перед пропозицією залагодити проблеми.

— Дорога оплатиться за три роки. Грубо кажучи, найдорожча частина роботи — це виготовлення кількох сталевих естакад, а ще є одне місце де, можливо, мені довелось би прорубати тунель, але зовсім невеличкий, метрів зо тридцять завдовжки, чи й іще менше. Сталеві естакади мені потрібні, щоб перекинути колію через ущелину і дотягнути сюди, але це не так складно, як здається. Дайте я вам покажу, у когось є аркуш паперу?

Даґні не зауважила також і того, як швидко Ґолт дістав олівець і блокнот, тицьнувши їй у руки, — вона схопила їх, оскільки сподівалась отримати необхідне, наче вже віддавала накази на місці будівництва, де такі дрібнички ніколи не створювали жодних проблем.

— Зараз я вам приблизно поясню, про що мені йдеться. Якщо ми вмонтуємо в камінь діагональні колони, — швидко малювала вона, — сталевий прогін становитиме лише сто вісімдесят метрів, це скоротить останні вісімсот метрів цих спіральних поворотів. Я могла б прокласти таку колію місяці за три, а потім…

Вона замовкла. Глянувши на чоловіків, Даґні раптом зблідла. А потім зіжмакала свій ескіз і жбурнула у червоний гравійний пил.

— Ох, навіщо? — вигукнула вона, і в її голосі вперше залунав відчай. — Будувати п’ять кілометрів залізниці й покинути трансконтинентальну систему!

Чоловіки не зводили з неї поглядів, на їхніх обличчях не було жодного докору, тільки розуміння, майже співчуття.

— Вибачте, — тихо сказала вона, опускаючи очі.

— Якщо передумаєш, — сказав Франциско, — то я тебе найму. Або ж, якщо захочеш, сама володіти залізницею, Мідас негайно видасть позику, щоб її профінансувати.

Вона похитала головою.

— Я не можу, — прошепотіла, — поки що ні…

Даґні підняла очі, знаючи, що вони розуміють походження її відчаю, тому приховувати боротьбу марно.

— Я вже якось намагалася, — мовила вона. — Я намагалась усе покинути… Я знаю, як воно буде… Я думатиму про мою залізницю, кладучи тут кожну шпалу, забиваючи кожен цвях… Думатиму про той інший тунель і… і про міст Ната Таґґарта… Ох, якби мені хоч не доводилося про все це чути! Якби я могла залишитися тут і ніколи не довідатися, що вони роблять з залізницею, ніколи не дізнатися, що її не стане!

— Ви змушені будете про неї почути, — сказав Ґолт своїм особливим безжальним тоном, невблаганним уже тому, що звучав просто і беземоційно, якщо не зважати на озвучені факти. — Ви знатимете про весь перебіг останньої агонії «Таґґарт Трансконтиненталь». Почуєте про кожну аварію. Про