Читати книгу - "Світло в серпні"

кажуть крізь тютюновий дим, шепочуть, наче потішаючись чи тріумфуючи, а її обличчя задумливе, скромне, потуплене, немовби вона не чує. «Я не знаю, що вони їй кажуть, — думав він. — Не знаю навіть, чи це такі слова, які не годиться казати дитині, що проходить повз тебе. Ще не знаю, що уві сні повіки замикають у темниці очей її обличчя — скромне, задумливе, трагічне, сумне і юне. Воно чекає, позначене невиразною, туманною магією молодого прагнення. Є вже пожива для кохання, тепер уві сні я знаю, чому три роки тому відштовхнув і вдарив цю негритянку. А тепер і ця жінка в ресторанчику має це знати й пишатися. Пишатися і чекати».

Джо не сподівався побачити її знову, адже любов молодих людей потребує для поживи не більш як крихту надії та прагнення. Мабуть, він сам не менш здивувався зі свого вчинку й з того, що цей вчинок значив і показав, ніж здивувався б Мак-Ічерн. Це сталося в суботу, цього разу навесні. Нещодавно йому минуло вісімнадцять. Мак-Ічерн знову поїхав зустрітися з юристом. Цього разу підготувався.

— Я пробуду там годину, — сказав він. — Можеш походити, оглянути місто. — І знову задивився на Джо пильно, оцінювально; як і тоді, з легким роздратуванням справедливого чоловіка, змушеного шукати золоту середину між справедливістю й здоровим глуздом. — На, візьми, — сказав він, відкривши гаманець і вийнявши десятицентову монету. — Але не витрачай її відразу ж, щойно знайдеш першого-ліпшого, хто схоче взяти. Дивна річ, — зі злістю наголосив Мак-Ічерн, дивлячись на Джо, — тільки тоді навчишся цінувати гроші, коли навчишся їх марнувати. Щоб ти тут був за годину.

Джо взяв монету й пішов до ресторану. Навіть не поклав її в кишеню. Вчинив так без ніякого певного наміру, майже мимохіть, ніби діями керували ноги, а не голова. Як дитина, стискав у кулаці гарячий маленький кружечок. Відчинивши запнуті сіткою двері, він незграбно ввійшов, спіткнувшись на порозі. Білява буфетниця (наче й не поворухнулася за цих шість місяців, наче ні пасма не торкнула в жорсткій лискучій латунній зачісці, навіть сукні не змінила) споглядала на нього з-за коробки з сигарами. Спостерігали його з дальшого краю чоловіки в капелюхах набакир, із цигарками в зубах, пропахлі перукарнею. Був з ними і власник. Джо помітив, побачив його вперше. Як і всі, той чоловік мав на собі капелюх. Як і всі, курив. Не дуже високий, не набагато вищий за Джо, тримав цигарку в кутку рота, немовби для того, щоб не заважала вести балачку. Від цього чоловіка, що скоса поглядає крізь звивистий димок цигарки, ні разу не торканої пальцями, аж поки вона, догоріла, вилітає з плювком і затирається під закаблуком, Джо перейме одну з таких звичок. Але не тепер. Це буде пізніше, коли життя так прудко закрутиться, що прийняття заступить собою пізнання та пересвідчення. А тепер юнак просто дивився на чоловіка, що сперся на шинквас із того боку, в брудному фартусі, почепленому так, як грабіжник із великої дороги міг би не надовго почепити фальшиву бороду. Прийняття настане згодом, разом із усією наругою над легковірністю: ці двоє — буцім чоловік і жінка, цей заклад — буцім ресторан, з привізними одна за одною офіціантками, які невміло розносять тарілки з найдешевшими й найпростішими наїдками, — аби тільки виправдати назву закладу; і сам він сприймає, бере, всотує все під час свого короткого й буйного дозвілля, у наївному, захопленому зачудуванні, неначе молоденький жеребчик на потаємному пасовищі втомлених, тяганих кобил, — сам своєю чергою жертва безіменних і незліченних чоловіків.

Це станеться ще не тепер. Джо підійшов до шинквасу, стискаючи в кулаці монету. Здогадувався, що чоловіки припинили розмову, щоб подивитися на нього, й нічого не чув, крім хіба що лютого шкварчання смаженини, що долинало з кухонних дверей, і думав: «Вона там. Ось чому я її не бачу». Джо нечутно забрався на стілець. Відчував, що всі дивляться на нього, і білявка за коробкою з сигарами, і власник, перед обличчям якого тепер, мабуть, зависло ліниве пасмо диму. І тут власник озвався одним словом. Джо знав, що той не поворухнувся й не доторкнувся до цигарки.

— Боббі, — сказав він.

Чоловіче ім’я. Це не думкою прийшло. Блисло, прудке й доконане: «Її немає. На її місце взяли чоловіка. Змарнував я десять центів, як той і передбачав». Джо здавалося, що тепер нема як піти звідси; якщо спробувати вийти, то білявка спинить. Здавалося, що чоловіки розуміють це й насміхаються з нього. Ото ж сидів на стільці, потупивши очі, стискаючи мідяка. Не бачив офіціантки, аж поки на шинквасі перед його очима з’явилися дві завеликі кисті. Побачив візерунки на сукенці, нагрудник фартуха і дві маслакуваті руки, що лежали на стільниці так нерухомо, ніби були чимсь принесеним із кухні.

— Каву і тістечко, — сказав він.

Її голос прозвучав понуро, спустошено:

— Лимонне какао шоколадне.

Якщо судити з висоти, звідки долинув голос, ці руки взагалі не могли їй належати.

— Угу, — відповів Джо.

Руки не поворухнулися. Голос ні на крихту не змінився.

— Лимонне какао шоколадне. Котре з них.

Збоку вони, напевно, виглядали дуже дивно. Стоячи віч-на-віч, обабіч темного, заляпаного, засмальцьованого й витертого до дзеркальної гладкості шинквасу, ці двоє трохи нагадували богомольців: юнак із селянським обличчям, у чистій, по-спартанському простій одежині, від скутості неземний і невинний; і жінка навпроти, печальна, застигла в чеканні, така маленька, що і їй немовби передалося від нього щось визбуте плоті. Вилицювате, худорляве обличчя. Напнута на вилицях шкіра, під очима залягли темні кола. Здавалося, що напівприкриті повіками очі не мають глибини й навіть не відбивають світла. Нижня щелепа виглядала завузькою для того, щоб умістити зуби.

— З какао, — сказав Джо. Мовили це його вуста, бо самому йому відразу ж захотілося забрати слова назад. Мав тільки десять центів. Так міцно стиснув монету, що й забув про її вартість. Долоня пітніла, зволожувала десятицентівку. Джо був певен, що чоловіки спостерігають за ним і сміються. Не чув їх і не бачив, а однак був певен цього. Руки щезли зі стола. Тоді з’явилися знову й поставили перед ним тарілочку й чашку. Джо глянув на неї, на її обличчя.

— Скільки коштує тістечко? — запитав він.

— Десять центів.

Вона стояла перед ним, за шинквасом, її великі руки знову лежали на темному дереві, вся постать виражала втому й чекання. Ні разу не глянула на нього.

— Щось мені перехотілося кави, — мовив Джо слабким, розпачливим голосом.

Якусь мить Боббі стояла непорушно. Тоді велика рука забрала чашку кави, чашка й рука зникли. Він