Читати книгу - "Виховання почуттів"

— Як вас зовуть?

— Фредерік.

— А, Фредеріко! Вам не буде неприємно, що я вас так називаю?

Вона глянула на нього ласкаво, майже закохано. Та раптом вигукнула з радощів, побачивши мадмуазель Ватназ.

Ця артистична жінка аж ніяк не могла гаяти часу: рівно о шостій їй належало очолити власний табльдот, вона задихалась од знемоги. Спершу вона дістала з торбинки ланцюжок годинника та аркушик паперу, а тоді різні речі, покупки.

— Хай тобі буде відомо, що на вулиці Жебур продаються шведські рукавички по тридцять шість су пара, — чудо! Твій фарбар просить зачекати ще тиждень. Щодо гіпюру я сказала, що зайду згодом. Бюньйо завдаток отримав. Ото, здається, і все? Всього ти мені винна сто вісімдесят п'ять франків!

Розанетта дістала з шухляди десять наполеондорів. У них обох не знайшлося дрібних грошей, і Фредерік запропонував свої.

— Я вам верну, — сказала Ватназ, кладучи в торбинку п'ятнадцять франків. — А ви поганець! Я вас більше не люблю: ви того вечора ні разу зі мною не танцювали. Ох, моя люба, на набережній Вольтера в одній крамниці наглянула я рамку, сплетену з опудал колібрі, — яка ж то розкіш! На твоєму місці я б її купила. А ось, поглянь, як тобі це подобається?

І вона показала відріз старовинного рожевого шовку, що його купила в Тамплі на середньовічний камзол Дельмарові.

— Він сьогодні до тебе приходив, еге ж?

— Ні.

— Дивно! — І за хвилину: — Ти де сьогодні ввечері?

— В Альфонсіни, — сказала Розанетта.

Це був третій уже варіант, де вона думає провести вечір.

Мадмуазель Ватназ запитала знову:

— А про старого з Гори що новенького?

Але Капітанша, швидко підморгнувши їй, змусила її прикусити язика; потім провела Фредеріка в передпокій, щоб узнати, чи скоро він бачитиме Арну.

— Попросіть його, хай зайде до мене; звичайно, не при дружині!

На площадці біля стіни стояла парасолька й поруч — пара калош.

— Калоші Ватназ, — сказала Розанетта. — Ну й ніжка, га! Здоровецька в мене подружка! — І мелодраматичним тоном сказала так, що остання літера слова розкотисто загримотіла: — Таким не вірррр!

Фредерік, підбадьорений цією відвертістю, хотів поцілувати її в шию. Вона холодно сказала:

— Ну ж бо — це нічого не коштує!

Він пішов од неї в легковажному настрої, не сумніваючись, що Капітанша незабаром стане його коханкою. Це бажання збудило в ньому інше, і, хоча він був трохи лихий на пані Арну, йому захотілося побачити її.

До того ж він мав зайти до них за дорученням Розанетта.

«Тільки ж зараз, — подумав він (саме вибило шосту), — мабуть, і Арну вдома».

І він одклав візит на завтра.

Вона сиділа в тій самій позі, що й минулого разу й шила дитячу сорочину. Хлоп'я гралося у неї біля ніг із дерев'яними звірятами; Марта трохи поодаль писала.

Фредерік почав із того, що похвалив дітей. Вона відповіла, нітрохи не впадаючи в безглузде материнське марнославство.

Кімната справляла враження цілковитого супокою. У вікна яскраво світило сонце, поліровані меблі блищали; пані Арну сиділа біля вікна, і широкий сонячний промінь, падаючи на завитки волосся на її потилиці, неначе плинним золотом пронизував ніжну смагляву шкіру. І він сказав:

— Он як за три роки вигналась юна особа! Чи пам'ятаєте, мадмуазель, як ви спали в мене на колінах у колясці?

Марта не пам'ятала.

— Це було ввечері, ми верталися із Сен-Клу.

Пані Арну кинула на нього погляд, повний дивного смутку. Чи не забороняла вона йому будь-який натяк на їхній спільний спомин?

Її прекрасні чорні очі з блискучими білками повільно рухалися під повіками, трохи важкими, і в глибині зіниць крилася безмірна добрість. Його знову охопила любов, іще сильніша, ніж досі, неосяжна; споглядання приголомшувало Фредеріка; однак він подолав те заціпеніння. Як же підняти себе в її очах? Яким чином? І, добре подумавши, Фредерік не знайшов нічого кращого, як згадати про гроші. Він завів мову про погоду, що тут не така холодна, як у Гаврі.

— Ви там були?

— Так, у справах… родинних… щодо спадщини.

— А! Дуже рада за вас, — сказала вона з виразом такого щирого вдоволення, що він був зворушений, так ніби вона зробила йому велику послугу.

Потім вона спитала, що він думає тепер робити, — адже чоловік повинен чимось займатися. Йому спала на думку його вигадка, і він сказав, що завдяки пану Дамбрезу, депутатові, сподівається попасти в Державну раду.

— Ви, може, знаєте його?

— Лише на прізвище. — Потім, притишивши голос, запитала: — Він возив вас на бал тоді, правда?

Фредерік промовчав.

— Мені просто хотілося взнати; дякую.

Далі вона поставила йому двоє-троє стриманих запитань про його сім'ю та рідне місто. Це вельми люб'язно, що він, так довго живучи там, не забув про них.

— А хіба міг би я?.. — спитав він. — Невже ви сумнівалися?

Пані Арну встала.

— Я думаю, що у вас до нашої сім'ї добрі й щирі почуття. Прощайте… до зустрічі.

І вона щиро, по-чоловічому потисла йому руку. Чи не запорука, не обіцянка це? Фредерік відчув усю радість життя; він стримував себе, щоб не заспівати; у нього була потреба відкрити перед ким-небудь серце, виявити великодушність, подати милостиню. Він озирнувся довкола, чи нема людини, якій би можна було чимось допомогти. Ні один жебрак не проходив; і кволе бажання його жертовності зникло, бо він був не з тих, хто довго шукав би для того нагоди.

Тоді він згадав про своїх друзів. Перший, про кого він подумав, був Юссоне, другий — Пеллерен. До Дюссардьє, з огляду на його скромне становище, треба було поставитися з особливою увагою; щодо Сізі, то Фредерік радів, що зможе перед ним показати свої достатки. Він усім чотирьом написав листи, запрошуючи відзначити його новосілля наступної неділі, рівно об одинадцятій годині, а Делор'є він доручив привести Сенекаля.

Репетитора звільнили вже з третього пансіону за те, що він засуджував роздачу нагород, — звичай, як на нього, згубний з погляду рівності. Тепер він служив у якогось машинобудівника і вже півроку не жив разом із Делор'є.

Розлука була для них анітрохи не важка. Останнім часом до Сенекаля вчащали якісь чоловіки у блузах, усе патріоти, все робітники, все люди чесні, але їхнє товариство здавалося адвокатові нудним. До того й деякі ідеї його друга, прекрасні як засоби боротьби, йому не подобалися. З честолюбства він про те мовчав, тримаючись у поводженні з Сенекалем обачно, аби лише керувати ним, бо сам із нетерпінням чекав на великий переворот і сподівався вибитись, посісти становище.

Сенекалеві погляди були безкорисні. Щовечора після