Читати книгу - "Виховання почуттів"

роботи він вертався до себе в мансарду і шукав по книжках підтвердження своїм мріям. Він робив нотатки до «Суспільного договору»[29]. Він напихав себе «Незалежним оглядом». Він вивчив Маблі[30], Мореллі[31], Фур'є, Сен-Сімона, Конта[32], Кабе, Луї Блана — важкий віз письменників-соціалістів, тих, хто хоче все людство поселити в казарми, тих, хто бажав би розважати його в домах розпусти або змусити до нидіння за конторкою; із суміші всього цього він створив собі ідеал доброчесної демократії, щось на зразок ферми та прядильні, якусь подобу американської Лакедемонії, де особистість існувала б лише на те, щоб слугувати суспільству, всемогутньому, більше самодержавному, непогрішимому і божественному за якісь там далай-лами та Навуходоносори. Він не мав сумніву в скорому здійсненні цієї ідеї і люто виступав проти всього, що вважав ворожим їй, міркуючи, як математик, і сліпо вірячи в неї, як інквізитор. Дворянські титули, ордени, мундири, особливо лівреї і навіть занадто гучні репутації збуджували в ньому обурення, а його студії і його злигодні щодень побільшували в ньому зненависть до всього виняткового та до будь-якого вияву зверхності.

— Чим я завдячую цьому панові, щоб виявляти йому якісь люб'язності? Якщо я йому потрібний, він може сам прийти!

Делор'є притягнув його силоміць.

Вони застали Фредеріка в спальні. Штори й подвійні фіранки, венецькі дзеркала — нічого не бракувало; господар в оксамитовій куртці сидів, розкинувшись у фотелі, й курив турецькі цигарки.

Сенекаль нахмурився, немов святоша, приведений на веселе збіговисько. Делор'є одним поглядом окинув геть усе, а тоді низько вклонився:

— Ваша ясновельможносте! Засвідчую вам свою пошану!

Дюссардьє кинувся йому на шию.

— Отже, тепер ви розбагатіли? А, це добре, сто чортів, це добре!

Сізі з'явився з крепом на капелюсі. По смерті своєї бабусі він посів неабиякі статки і намагався не так веселитися, як відрізнитися од інших, бути не як усі, одне слово, мати «особливу познаку». Це був його улюблений вислів.

Дійшлося вже до полудня, і всі позіхали; Фредерік очікував іще декого. Почувши ім'я Арну, Пеллерен скорчив гримасу. Він дивився на нього як на ренегата, відколи той покинув мистецтво.

— А якби обійтися без нього? Що ви скажете?

Всі погодилися.

Слуга в високих гетрах одчинив двері, і гості побачили їдальню, оздоблену високими чудовими панелями із золотою фільонкою вгорі; на двох сервантах було повнісінько посуду. На пічці підігрівалися пляшки з вином; обіч устриць блищали леза нових ножів; у молочному відтінку тоненьких склянок було щось ніжно привабливе, і стіл угинався від дичини, фруктів, вишуканих наїдків. Ця витонченість для Сенекаля нічого не важила.

Він почав з того, що запитав звичайного хліба (якомога черствішого) і при цій нагоді заговорив про вбивства в Бюзансе і продовольчу кризу.

Нічого б цього не сталося, якби пильніше дбали про хліборобство, якби всього не віддали в руки конкуренції, анархії, сумного принципу «вільної торгівлі»! Он як постає грошовий феодалізм, ще гірший за феодалізм колишній. Але начувайтеся! Народ кінець кінцем не стерпить і за свої страждання відплатить капіталістам кривавими вироками або пограбуванням їхніх палаців.

Фредерік на мить уявив собі, як людська юрба із закоченими рукавами вдерлася до розкішної вітальні пані Дамбрез і киями трощить дзеркала.

Тим часом Сенекаль правив далі: робітник через недостатність заробітної плати нещасніший, ніж ілот, негр або парія, особливо коли в нього діти.

— Що йому, подушити їх, щоб спекатися, як то радить, уже не пам'ятаю який, англійський учений, послідовник Мальтуса[33]? — І він повернувся до Сізі: — Невже дійшлося до того, що ми підемо за порадами ницого Мальтуса?

Сізі, який нічого не відав про ту ницість, ба навіть про саме існування Мальтуса, відповів, що біднякам усе-таки багато допомагають і що вищі класи…

— Ох! Вищі класи! — з посмішкою мовив соціаліст. — Найперше, нема ніяких вищих класів; людину підвищує тільки її серце. Ми не хочемо милостині, ви чуєте? Ми жадаємо рівності, справедливого розподілу продуктів праці.

Він вимагав, щоб робітник мав змогу стати капіталістом, як солдат — полковником. Середньовічні цехи, принаймні обмежуючи кількість підмайстрів, уникали зайвого скупчення робочої сили, а братерські почуття підтримувалися святами, прапорами.

Юссоне, як поет, шкодував за прапорами; Пеллерен — також, уподобавши їх відтоді, як у кафе «Даньйо» почув розмову прибічників фаланстеру. Він заявив, що Фур'є велика людина.

— Де там! — заперечив Делор'є. — Ця стара тварюка вбачає в державних переворотах вияв Господньої помсти. Він, як вельможний Сен-Сімон та його поплічники з їхньою ненавистю до французької революції, — купка базік, які прагнуть відновити католицизм.

Пан де Сізі, мабуть, із цікавості чи бажаючи справити добре враження, запитав:

— То ці вчені не поділяють поглядів Вольтера?

— Цього я залишаю вам! — відповів Сенекаль.

— Що? А я гадав…

— Та ні! Він не любив народу!

Далі мова перейшла на сучасні події: іспанські шлюби, рошфорівське казнокрадство, новий капітул Сен-Дені, який призведе до збільшення податків. На думку Сенекаля, вони й так були надто великі.

— І навіщо, Боже милий? Щоб споруджувати палаци для музейних мавп, улаштовувати на майданах пишні паради чи підтримувати серед придворних лакеїв середньовічний етикет!

— Я читав у «Журналі мод», — сказав Сізі, — що в день святого Фердінанда на балу в Тюїльрі всі були одягнені як вантажники.

— Хіба ж це не жалюгідно! — мовив соціаліст, з огидою знизуючи плечима.

— А версальський музей! — вигукнув Пеллерен. — Що там казати! Ті йолопи вкоротили одну з картин Делакруа[34] і наточили Гро[35]! В Луврі так добре реставрують, скребуть і підправляють полотна, що років за десять од них, певно, нічого й не зостанеться. А про помилки в каталозі один німець написав цілу книжку. Слово честі, чужоземці сміються з нас!

— Авжеж, ми стали посміховиськом Європи, — сказав Сенекаль.

— Це тому, що мистецтво підпорядковане короні.

— Доки не буде загального виборчого права…

— Дозвольте! — Художник, якого вже двадцять років не приймали на жодну виставку, обурювався проти Влади. — О, хай нам дадуть спокій! Я особисто не вимагаю нічого! Тільки ж палати повинні були б законами підтримувати мистецтво. Слід би заснувати кафедру естетики, знайти професора, людину, котра була б і практиком, і воднораз філософом і, можна сподіватися, зуміла б згуртувати маси. Ви б, Юссоне, добре зробили, якби порушили це питання в вашій газеті!

— Хіба ж наші газети мають волю? Чи ми самі вільні? — з запалом озвався Делор'є. — Як подумаю, що, перше ніж пустити на воду човника, треба виконати двадцять вісім формальностей, хочеться податися до людоїдів! Уряд нас пожирає! Усе в його руках: філософія, право, мистецтво, навіть