Читати книгу - "Проект «Україна». 1917—1920 рр. Постатi"

Захищаючи Центральну Раду від закидів на адресу її недемократичного складу, представник УСДРП заявив: «У складі Центральної Ради немає нецензових елементів, так як кадети з неї давно вийшли. До її складу входять, починаючи з трудовиків, усі соціалістичні партії краю. В її складі нараховується більше 200 селянських депутатів, обраних на з'їзді селянських представників від населення областей, більше 150 робітничих депутатів, більше 150 депутатів, обраних на останньому з'їзді депутатів від солдат, і біля 70 представників усіх соціалістичних партій краю».

Оскільки Й. Сталін у розмові підтримав ініціативу Обласного комітету Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів про скликання разом з Центральною Радою Всеукраїнського з'їзду Рад для обрання Всеукраїнського Радянського центру і передачі йому повноти влади, М. Порш висловив серйозні заперечення. Власне, це була не лише його особиста думка, а позиція керівництва українських партій і Центральної Ради. Через кілька днів вона зміниться. Українська Рада змушена буде під тиском обставин згодитись на скликання з'їзду практично на зазначених умовах. Та в момент розмови з представником ЦК РСДРП(б) і РНК Микола Володимирович вдався до такої аргументації: «Ми вважаємо, що Центральна Рада за своїм складом є Радою робітничих, селянських і солдатських депутатів, яка була обрана на з'їздах селян, робітників і військових, до речі, останній з'їзд, який представляв 4 млн солдат, закінчився лише 1 листопада цього року. Разом з тим, ми вважаємо, що призначення виборів до Установчих Українських Зборів робить зайвим цей з'їзд, який стане перешкодою в роботі Генерального Секретаріату і в справі швидкого проведення соціально-економічних реформ, намічених в Універсалі Центральної Ради, який видано 7 листопада. Ці взаємовідносини нервують всі демократичні українські і навіть неукраїнські організації і заважають спокійній роботі – в чеканні повторення в Києві – «московських подій». Щодо петроградського відділення Центральної Ради, то з ним у Ц. р. повний контакт».

Як генеральний секретар праці, Микола Порш, звісно, безпосередньо займався питаннями соціальної політики, економічних перетворень. І тут йому, як і його колегам, бракувало радикалізму, настирливості і навіть реалізму.

На засіданні восьмої сесії Центральної Ради 14 грудня 1917 р. при обговоренні проекту земельного закону генеральний секретар праці від імені фракції соціал-демократів запропонував: «Визнаючи потребу видання негайного, але тимчасового закону про перехід всіх земель через земельні комітети до рук трудового народу, визнаючи з тим, що основний закон в земельній справі має бути згідно з III Універсалом виданий Українською Установчою Радою, фракція українських соціал-демократів пропонує, взявши тимчасовий земельний законопроект за основу, передати його в парламентську комісію для негайного перероблення і внесення в Центральну Раду». Питання викликало жваву дискусію. Підтримали пропозицію М. Порша соціалісти-федералісти, самостійники, російські меншовики і бундівці. Після довгих дебатів була ухвалена резолюція українських есерів, а українські соціал-демократи згодилися не відкликати своїх членів з уряду на випадок неприйняття їхньої резолюції.

Зовнішні обставини та внутрішні суперечки спричинили до частої зміни міністрів, інших членів уряду. Так, в кінці грудня 1917 р. про свою відставку заявив військовий міністр С. Петлюра. Генеральним секретарем військових справ став лідер соціал-демократів Микола Володимирович Порш. Його призначення було сприйняте неоднозначно. В. Кедровський, заступник С. Петлюри по Українському Генеральному військовому комітету, писав: «На місце Петлюри зовсім несподівано для всіх військових, навіть членів ЦК УПСР та членів ЦР був призначений соціал-демократ М. Порш. Поява Порша в Військовому Секретаріаті викликала нехіть у всіх співробітників Секретаріату, а згодом частина української залоги Києва вийшла на вуличну демонстрацію з панцерними автомобілями, на яких були вивішені плакати: «Геть зрадників Винниченка і Порша!» Сам я не мав до нового Військового Секретаріату довір'я, а тому негайно почав робити енергійні легальні заходи до усунення Порша через ЦК партії соціалістів-революціонерів та окремих політиків. Також кілька разів у цій справі я розмовляв з головою Ради проф. Грушевським, даючи йому докази, що перебування Порша на посаді секретаря Військового Секретаріату веде до деморалізації, недовір'я до Центральної Ради і, нарешті, до розвалу армії та неминучої перемоги більшовиків. Але від Грушевського завжди мав виминаючу відповідь, хоч іноді здавалося, що він погоджується зі мною. Так, кінець кінцем, голос мій залишився “голосом воліючого в пустині”».

Незважаючи на такі випади з боку політиків та військових, М. Порш продовжував, розпочату С Петлюрою, справу організації осередкових установ вищого військового управління. Генеральний військовий штаб працював над законопроектом про створення нового національного війська на територіальній основі. Було створено комісію для розгляду долі офіцерів-українців, які служили в російських військових частинах і тепер залишилися без посад. М. Порш видав наказ про те, щоб до українського війська приймались тільки офіцери, що були родом з України. Для вступу до української армії вони повинні були надавати посвідчення від революційно-демократичних організацій тих частин, в яких вони служили. Без таких посвідчень до війська не приймалися. 1 січня 1918 р. при Генеральному Секретаріаті військових справ було утворено комітет по демобілізації армії, який повинен був керувати мобілізацією військ Українського фронту, а також ліквідацією земських та міських союзів, продовольчих комітетів та ін. Згідно з наказом М. Порша від 10 січня 1918 р., для українського війська була встановлена уніформа.

Як соціал-демократ, Микола Порш з упередженням ставився до регулярної армії, віддавав перевагу у військовому будівництві добровільним формуванням на зразок вільного козацтва. Щоправда, це теж сталося не відразу, а така позиція визріла поступово, на початок 1918 р. Тоді генеральний секретар військових справ стверджував, що в українському уряді «надія не так на військові частини, як на вільне козацтво».

Не дивно, що подібні погляди і відповідні кроки зазнали гострої критики як тогочасних політичних діячів, так і істориків, котрі в подальшому схильні були звинувачувати М. Порша не лише в скоєних гріхах, але й інкримінували йому провину за провали і поразки, до яких він мав нерідко опосередковане відношення.

Слід також констатувати, що Микола Володимирович і на початку 1918 р. відстоював ідею федеративного зв'язку України з Росією, з осторогою ставився до планів запровадження самостійної державності. Одним з ключових аргументів при цьому для нього була неготовність до таких радикальних кроків українського суспільства, незрілість політичних сил, відсутність відповідних організаційних передумов.

Доповідаючи на засіданні Малої Ради 6 січня 1918 р.