Читати книгу - "Проект «Україна». 1917—1920 рр. Постатi"

Переворот 29 квітня 1918 р. припинив діяльність Центральної Ради і її уряду. За часів гетьманату М. Порш відійшов від політичної та державної роботи. В період Директори був направлений послом УНР до Берліна. В 1921 р. його було звільнено з цієї посади. Детальних даних про діяльність Миколи Порша як посла немає.

Розпочався емігрантський період життя М. Порша, який тривав понад 20 років. На відміну від своїх співвітчизників, Микола Володимирович повністю відійшов від політичного життя, займаючись упорядкуванням свого архіву і написанням спогадів. Для того, щоб мати засоби на прожиття, він працював на комерційному німецькому підприємстві, а також займався перекладами з німецької на українську мову статей для «Дойчер ферляг».

22 листопада 1943 р. в будинок, де жив Микола Володимирович з дружиною Оксаною, потрапила бомба. Будинок було зруйновано. «Згоріла моя прегарна німецька і українська наукова бібліотека, мій архів для спогадів і т. д. Це білянс мого 25-літнього перебування тут. Сумний білянс», – так писав Микола Порш у листі до Андрія Жука.

Невдовзі після цієї події наступив трагічний кінець. Ось як про це розповідає Оксана Порш у своєму листі до того ж Андрія Жука, друга сім'ї та колегу по революційній боротьбі ще з часів діяльності РУП: «Після 22 листопада 1943 p., коли згорів наш будинок, в якому жили, майже всі жильці його, а в тім числі і ми, перебрались до підвалу сусіднього будинку, де й прожили 18 днів в жахливих умовах. Потім переїхали випадково в Бізенталь, де помістилися в одній маленькій, холодній кімнаті й до того господиня неохоче дозволяла користуватись кухнею. Через це обідали в ресторані. Холод теж допікав нас. В таких умовах ми прожили до 15 березня ц. р. (1944 р. – В. С), поки не зайшов до нас один знайомий росіянин з жінкою, що їхали до санаторії лікуватись та уговорили Миколу Володимировича переїхати жити до них в цьому таки Бізенталі. Тут моєму чоловікові прийшлося самому накидати у відра важкий горний вугіль та носити майже 100 шагів до дому для центрального опалення трьох кімнат та кухні. Від такої непосильної праці прорвалась йому язва шлунка, що 14 років тому була зарубцьована.

9 квітня о 8 год. вечора хлинула з горла кров. 11 квітня Миколу Володимировича перевезли до лікарні в сусідній город Еберсвальде. 15 квітня було зроблено переливання крові, але нічого не допомогло і 16 квітня о 12 і пів. годині дня на перший день православної Пасхи Миколи Володимировича не стало. Мені вдалося перевезти його до Берліна і поховати на руському православному цвинтарі.

В сороковий день його смерті на могилі була панахида, яку служив український панотець та співав український хор. Цього він завжди так бажав, коли були розмови про можливу смерть в цих тяжких для всіх часах війни».

Таким непростим виявився життєвий шлях теоретика і лідера УСДРП, члена її ЦК та редакції ЦО УСДРП «Робітничої газети», голови Всеукраїнської Ради робітничих депутатів, члена Центральної Ради, генерального секретаря праці, міністра праці і військових справ УНР, посла УНР до Німеччини.

Праці М. В. Порша

Неіснуюче питання // Праця. – 1905.

Автономія України і соціал-демократія. – К., 1917.

Україна в державному бюджеті Росії. – К., 1918.

Література про М. В. Порша

Винниченко В. Відродження нації. – Ч. І—III. – К. – Відень, 1920 (перевидання – К., 1990).

Головченко В. І. Порш Микола Володимирович // Українська дипломатична енциклопедія. – У 2-х т. – Т. 2. – К., 2004.

Дорошенко В. Революційна Українська партія. – Львів, 1921.

Дорошенко Д. Історія України. 1917—1923 pp. – Т. 1. – Ужгород, 1932.

Жук А. Пам'яті Миколи Порша (1877—1944) // Сучасність. – 1962. – №1.

СолЬатенко В., Бевз Т., Татаренко Т. Лідер українських соціал-демократів (Микола Порш) // Українська ідея та її творці (друга половина XIX – початок XX століття). – К., 1999.

Скоропис О. Соціал-демократичний рух в Сквирськім, Васильківськім повітах в 1906 році // Нац. голос. – 1911. – Ч. 11—12.

СолЬатенко В. Ф. Україна в революційну добу. Історичні есе-хроніки: В 4-х т. – Т. І—IV. – Харків —Київ, 2008—2010.

Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. У 2-х т. – К., 1996.

Христюк П. Замітки і матеріали до історії Української революції. – Т. І—IV. – Прага, 1921—1922.

Шаповал М. Велика революція і українська визвольна програма. – Прага, 1928.

«З'їзд рад викликав мене на Україну»

(Микола Олексійович Скрипник)

Народився майбутній професіональний революціонер, видатний діяч Комуністичної партії і Української радянської держави 13(25) січня 1872 р. у с Ясинувата Бахмутського повіту Катеринославської губернії в сім'ї залізничного службовця. Початкову освіту здобув у Барвінківській двокласній сільській школі, а далі в Ізюмському реальному училищі Харківської губернії та реальному училищі в м. Курську.

В 1900 р. вступив до Петербурзького технологічного інституту, де цілком поринув у революційний рух. Він активний учасник марксистського гуртка, член Петербурзької соціал-демократичної групи «Рабочее знамя». Своє «бойове хрещення» дістав у березні 1901 p., коли в Петербурзі, на Казанській площі відбулася політична демонстрація протесту проти віддачі в солдати за непокору владі 183-х студентів Київського університету. За участь у демонстрації Микола Скрипник був уперше заарештований і висланий до Катеринослава. За цим арештом слідували один за одним нові арешти і ув'язнення.

15 разів заарештовувався, 7 разів перебував у засланні. Загалом був засуджений на ув'язнення строком до 34 років і один раз до страти, 6 разів утікав з царських тюремних казематів.

Глассон, Петербуржець, Валер'ян, Г. Єрмолаєв, Щур, Щенський – такий далеко не повний перелік псевдонімів, до яких змушений був вдаватись М. Скрипник, який вів революційну роботу в Петербурзі, Катеринославі, Царицині, Саратові, Одесі, Ризі, на Уралі та в багатьох інших містах. Він був учасником легальних всеросійських з'їздів: кооперативних підприємств (1908 p.), фабрично-заводських лікарів і представників промисловості (1909 p.). Найактивнішою була його участь у більшості партійних видань – від «Искры» до «Правды». Він редагував у 1913 р. більшовицький легальний журнал «Вопросы страхования», а в 1914 p. входив до складу редколегії газети «Правда».

Повернувшись після Лютневої революції 1917 р. з м. Моршанська Тамбовської