Читати книгу - "Енциклопедія російської душі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ми втупилися один одному в очі.
— Він і є російська формула-1! — випалила Сесіль, заговоривши від хвилювання із гротескним французьким акцентом.
— Сірий, — відганяючи марення, сказав я. — Чому ти така свиня?
Сашко знову зареготав:
— А ти знаєш, Сесіль, хто попросив мене вбити твого американського мудака?
— Бувай! — сказав я.
Я відкрив безладну стрілянину. Сірий змінювався на очах. Він був трактористом і виїжджав у поле орати. Він був Чапаєвим, китом-рибою, Чкаловим-Чайковським в оксамитовій курточці і просто російською літературою, яка, поваливши з неба білим, іскрометним водоспадом, вийшла з берегів і відразу гаряче, по-собачому, облизала принижених і скривджених. Сірий ішов і в жіночих справах: він був стопудовою бабою, він був Терешковою, яка билася об супутник з лементом: Чайку! Чайку! Чайку! — після чого великим планом чайки хором запитали в Катюші Мишутіної:
— Ти здала кал на закордонний паспорт?
Сірий був тонким діячем і, звичайно, МЦАП-цінностями, православним панотцем, що їсть ікорку, модною співачкою у драних трусах, яка заспівала під світломузику:
Самое грязное в мире,
Черное море моє.
Мене на секунду охопив екологічний правець. Сірий із розмаху був відразу всіма. Я знову вистрілив. Сесіль засмикалася на підлозі. Я промахнувся. Я вбив мою найкращу французьку подругу. Я розгубився. Кинувся до неї. О, моя бойова подруго! Ти пам’ятаєш, як у Парижі ми з тобою рано вранці волочили мою валізу через сквер до метро, коли не було грошей на таксі? Ти пам’ятаєш, як у тому сквері хвилювалися на вітрі платани й цвіли темно-червоні троянди? А твоя вічно рожева мильниця, що, як у всіх француженок, пахне самшитом? Я пишався тісним знайомством. Невже вона теж помре разом із тобою? Пригорнув до серця:
— Сесіль!
З її піхви обережно висунулася миша із закривавленою шкірою.
— О’ревуар, — промурмотіла Сесіль зі слабкою посмішкою, — на тому світі, якого немає.
Сірий зареготав.
Я вистрілив з коліна, тримаючи револьвер двома руками. Сірий перетворився на рекламний щит уздовж дороги. На щиті посміхалася наречена із зубами й було написано:
Я ТОБІ КОХАЮ!
Я зрешетив кулями щит.
Сірий став мною. Я ніколи не бачив самого себе у трьох вимірах і злякався. Я був разюче не схожий на себе. На те уявлення, що в мене було про себе. Я не знав, куди цілитись. Це було схоже на самогубство. Це було недобре. Я вистрілив поспіль тричі.
Мертвий Сірий скидався на якогось дивного діда.
СІРИЙ-СІРИЙ
Темно, хоч в око стрель.
СМЕРТЬ
Досягши високих щаблів духовності, Сірий із радістю очікував на день смерті. Бувало, нетерпляче потирав холодними руками й під’юджував:
— Чого зволікаєш, кістлява?
Просвітлений, потягши пивця, Сірий сидів у заздалегідь приготовленій дубовій труні, зробленій власноруч: він був мастак у столярній справі. Він давно позначив собі важким каменем і місце для могили — біля вівтарної стіни.
— Покинувши тіло, душа засяє, як сонце, — захоплено казав Сірий. — Вона з подивом дивитиметься на свою смердючу темницю.
Сірий називав смерть поверненням від багатостраждального, хворобливого мандрівництва в небесну, немерехтливу батьківщину.
— Там побачимося, — сказав мені Сірий і підняв руки до неба. — Там краще, краще, краще!
— Виходить, росіянинові смерть не страшна?
— Смерть грішника люта, — завважив він.
Сірий уже не оглядався на землю. Родинні зв’язки для нього не існували. Він був у тому стані небожителів, коли все земне однаково дороге, без пристрастей, лише настільки — наскільки потребує його допомоги, але не прив’язує до себе. До Сірого заїхав один офіцер і запитав, чи не накаже він передати яке-небудь доручення своїм сибірським рідним. У відповідь Сірий підвів офіцера до ікон і, дивлячись на них із усмішкою любові, сказав, показуючи рукою:
— Ось мої рідні. А для земних рідних я живий мрець.
Його життя було щоденною боротьбою з ворогом спасіння. Для подолання ворога Сірому довелося взяти на себе величезний труд. Піст був настільки суворим, що три роки в пустелі Сірий харчувався винятково відваром гіркої трави яглички. Тисячоденні й тисячонічні моління на каменях були тими знаряддями, якими він здобував перемогу, але ці знаряддя важко, болісно позначилися на Сірому. Недарма якось надвечір у нього вирвалося зізнання, що він бореться з ворогом, як з левами. Сірий упокорював себе, не знаходячи можливості жити без зовнішньої муки.
— Ну навіщо ти носиш на спині важкий наплічник, натоптаний піском і камінням?
— Мучу того, що мучить мене.
ВІДМУЧИВСЯ
Слово-розгадка російського життя. Все життя — мука. Фізична, естетична, стильова, будь-яка.
НЕКРОЛОГ
Останнім часом вітчизняні некрологи дедалі більше набувають оптимістичної спрямованості. Те ж саме відчувається у промовах на панахидах. Складається враження, що якщо в радянські часи небіжчика ховали всерйоз і надовго, те тепер неофітська віра в загробну зустріч із ним і впевненість у щасливому кінці Страшного Суду покликані зняти шок смерті й нестерпне горе розлуки.
ПОЧУТТЯ ПРОВИНИ
Покалічений Сірий. Піджак на ньому теліпається з порожніми рукавами. Перехняблений Сірий — після того, як його побили майже до смерті хулігани, що вдерлися до пустельної келії.
— Дай грошей!
Грошей у нього не було і в думці. Від хуліганів не захищався, хоча, наділений незвичайною силою, міг би й зацідити. Між лопатками страшна рана. На ногах від тривалого стояння теж невиліковні рани. З них постійно сочилася сукровиця. На довершення до всього Сірий винайшов болісний спосіб спати, на який я не міг дивитися спокійно. Він спав, стоячи на колінах, опустивши голову донизу й підтримуючи її руками, спираючись на лікті. Побачивши мене, він сказав:
— Я можу молитися за тебе тільки вдома. У храмі за тебе молитися не можна.
МЕТРО
Я їхав у метро. Раптом побачив чоловіка, який раніше служив помічником генеральних секретарів, а потім, під час перебудови, його вигнали, і він їхав у метро. Він подивився на мене і впізнав. Йому було соромно, що я його побачив.
У нього не було бляхи. Я подумав, що людина, яка соромиться їздити в метро, не жилець. Незабаром його справді не стало. Його звали Павло Павлович.
ІНВАЛІД
Інвалід викликає у росіян спазм сміху, злобу та бажання прикінчити. Росіяни жалісливі, але без співчуття. Одноногого пиздять його ж власною милицею. Безногого палять у калюжі. Горбатого випрямляють ударом ноги. Косоокому видавлюють із хрипом останнє око. Вагітна жінка — теж по-своєму інвалід. На неї пориваються нацькувати собак. Але іноді, коли в палісадниках розквітають айстри, росіяни складають про інваліда чудові пісні.
РЕКЛАМА РОЗП'ЯТТЯ
Коли Сірий помер, його душа, виснажена хворобою, прилетіла до мене, коли я спав. Ми зустрілися в проміжному вимірі, притулку покійних і сплячих душ, відмінною рисою якого було сіре, хмарне тло. Душа Сірого була
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Енциклопедія російської душі», після закриття браузера.