Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

 — Мабуть, ти ніколи не важився пускатись на таке безоглядно, — з жалем промовила Аґата, сходячи з драбинки.

Власне, вони давали лад письмовій батьковій спадщині, й від цієї роботи, що згодом стала невідкладною, їхню увагу просто відвертали спочатку книжки, а потім розмова. Нарешті обоє знов заходилися переглядати розпорядження й помітки, що стосувалися розподілу майна, бо день, до якого вони вмовили Гаґауера зачекати, був уже не за горами; та перше ніж вони серйозно приступили до цієї роботи, Аґата підвела очі від паперів і ще раз спитала:

 — Настільки ти сам віриш у все, про що розповідав мені? Ульріх, не підводячи погляду, відповів:

 — Уяви собі, що в тій череді, коли серце твоє зреклося світу, був злий бик! Спробуй таки повірити, що смертельна недуга, про яку ти розповідала, протікала б інакше, якби твої почуття ні не мить не пригасали! — Нарешті він підвів голову й показав на папери, що лежали в нього під руками. — А закон, право, міра? Гадаєш, вони зовсім зайві?

 — То наскільки ж ти віриш? — стояла на своєму Аґата.

 — І вірю, й не вірю, — сказав Ульріх.

 — Отже, не віриш, — виснувала Аґата.

Цієї миті в їхню бесіду втрутився випадок; коли Ульріх, який ані мав бажання повертатися до їхніх перемовин, ані був достатньо спокійний, щоб по-діловому міркувати, саме заходився збирати розкладені перед собою папери, на підлогу щось упало. То була сяк-так перев’язана пака всілякої всячини, яку разом із заповітом випадково видобули на світ Божий з кутка шухляди в письмовому столі, де вона, забута своїм власником, пролежала, мабуть, десятки років. Ульріх підняв її з підлоги, кинув на неї неуважний погляд і на окремих аркушах упізнав батьків почерк, але не старечий, а ще тієї пори, коли батько був при силі. Ульріх придивився пильніше й, крім списаних аркушів, побачив ще гральні карти, світлини та всілякі дрібнички й хутко збагнув, що саме знайшов. Це була «потайна шухляда» столу. Серед паперів виявилися ретельно записані, переважно масні анекдоти; світлини оголених натур, призначені для пересилання в конвертах поштові листівки з дебелими пастушками, в яких можна було ззаду стягти штанці; гральні карти, на вигляд цілком пристойні, та якщо подивитися на світло, вони показували жахливі речі; чоловічки, які, коли натиснути їм на черевце, витворяли казна-що; і ще багато чого іншого. Старий добродій про ці речі в шухляді вже давно, певна річ, забув, а то вчасно їх знищив би. Вони вочевидь лишилися ще від тієї пори, коли багато хто з уже літніх неодружених чоловіків і вдівців зігрівають собі душу такими непристойностями; однак Ульріх почервонів, опинившись віч-на-віч із несхованою батьковою фантазією, яку смерть відділила від плоті. Він ту ж мить виразно збагнув зв’язок із щойно перерваною розмовою.

І все ж таки першим його імпульсом було знищити ці свідчення, поки вони не потрапили на очі Аґаті. Проте Аґата вже завважила, що йому потрапило до рук щось незвичайне, тож він раптом передумав і підкликав її.

Він хотів зачекати й почути, що вона скаже. Несподівано ним знов опанувала думка, що сестра ж бо, як-не-як, жінка, котра, мабуть, має досвід, і про це він під час триваліших їхніх бесід геть забував. Однак з її обличчя не можна було прочитати, про що вона думає; підпільну батькову спадщину вона розглядала поважно й спокійно, часом неприховано, проте досить стримано всміхаючись. Тож Ульріх, усупереч власному наміру, заговорив сам.

 — Оце ось — останні рештки містики! — промовив він роздратовано й весело воднораз. — У тій самій шухляді й заповіт із суворими моральними настановами, й оця бридота!

Він підвівся й заходив туди-сюди по кімнаті. І щойно сказав перші слова, як Аґатине мовчання спонукало його говорити далі.

 — Ти спитала, у що я вірю, — почав він. — Я вірю, що всі приписи нашої моралі — це поступки суспільству дикунів.

Я вірю, що всі вони хибні.

З-поза них прозирає інший сенс. Вогонь, який має їх перетопити.

Я вірю, що ніщо не завершено.

Я вірю, що ні в чому немає рівноваги, що все прагне вивершитись коштом чогось іншого.

Ось у що я вірю; це народилося зі мною, чи з ним народився я.

Після кожної фрази він спинявся, бо говорив негучно й мав якось наголосити на важливості свого зізнання. Погляд його затримався тепер на класичних гіпсових бюстах, що стояли вгорі на книжкових полицях; він побачив якусь Мінерву, якогось Сократа; пригадав, що Ґьоте поставив був у себе в кімнаті гіпсову голову Юнони, більшу від натуральної величини. Тривожно далекою видалася йому та пристрасть. Те, що колись було квітучою ідеєю, відтоді обернулося на мертвий класицизм. Стало запізнілою непоступливістю й педантизмом батькових сучасників. Виявилося марним.

 — Мораль, яку ми успадкували, така, ніби нас послали йти напнутою над проваллям хисткою линвою, — сказав він, — і не дали нам жодної напутньої поради, крім однієї: «Тримайся рівно й твердо!»

А я, і пальцем не кивнувши, прийшов на світ, схоже, з іншою мораллю.

Ти спитала мене, у що я вірю! Я вірю, що мені можна тисячу разів підручними доказами довести: оце ось — добре чи гарно, і я лишуся до цього байдужим, а робитиму висновок з однієї-однісінької ознаки: підносить мене сама близькість цього чи опускає.

Пробуджує мене це до життя чи ні.

Що про це промовляє — лише мій мозок і мій язик чи й променистий трепет аж у моїх пучках. Але й довести я нічого не можу.

І я навіть не маю сумніву, що людина, котра цьому піддається, — пропаща. Вона опиняється в сутінках. У тумані й казна в чому. У нерозбірливій нудьзі.

Якщо наше життя позбавити однозначности, лишиться ставок із коропами без щуки.

Я вірю, що тоді підлота — це навіть наш добрий геній-охоронець!

Я, отже, не вірю!

Та насамперед я не вірю в те, що добро зв’язує руки злу, — в цю мішанину нашої культури. Це мені огидно!