Читати книгу - "Жовтий князь"

Проти свого бажання мусила слухати, що жебонять півчутно курці: якраз коло неї. Коли навіть стишуються до шепоту, їх слова чути, та й небагато страху перед голодною селянкою, що мучиться з дітьми на морозі.

Довго розмовці перебирали на всі ребра — і журнали, і спілки.

— Чи знає «він»? — розмислюється великовидий.

— Знає! Згори, від високого козиря пішло до нижчого, від того — далі вниз, і так по драбині з сотнею щаблів спустилося сюди: отже, розігралась п'єса, коли «хазяїн» обідав. Він квапиться, як їсть: голову опустив і слухає члена Цека, який аж тремтить, доповідаючи:

«Смертність масова, вже — міліони…»

В цю мить був клопіт із дрібною жилкою в одбивній: «хазяїн» не міг відразу перегризти; і морочився, бо влізала між двома сусідніми зубами. Витягав і ловив на гостряки, щоб скоріш перекусити. Коли ж перетнув її і ковтнув кусок, — враз спорожнив стакан і косо огризнувся, обтираючи вуса:

«Не говоріть мені про це: в нас людей досить!» — І знов задвиготів виделкою і щелепами.

— Уявляю: як обурився «він», що перебито смак…

— Власне. Тверде жилка, мабуть, рідко стрічалася в чудовому м'ясі.

— Ви сказали: одбивна?

— Так. Можливо, міцна жилка перший раз, а то б відклав кусок.

— І мені тряпалось — ну, як струна з скрипки; всилу перетинав, бо ніж тупий.

— Хотів «хазяїн» неодмінно перекусити: впертість! М'ясо — з господарства, що все достарчає тільки на його стіл. Літак возить свіжозарізаних барашків для шашлика, чого, звичайно, не передбачено в «Капіталі» Маркса, в розділі «Історична тенденція капіталістичного нагромадження». Між іншим, соратники, — не ті, що ратиці мають, а, так би мовити, «совожді», хіба гавлять? Існує небідний Лазар: в нього маєток — на заздрість кожному «предводітелю дворянства». Там построєно комунізм не по Енгельсу, а по циганському королю. Лікери всюди: де їсть, де спить, де бриється. В кожного подібний едем, крім спільного всім заведення для ночі, але то — дрібниця. Пасуться при «мечі революції», і гріють казан сатаніла.

— Плюс міраж. Іноді я жду: наведення через секунду зникне, як сон. Ні! — існує далі.

— Бо передвіщено, — сказав рудобородий, — передвіщено для воцарення бельзебула, чиї служники, ніби змії, гризтимуть життя…

— Змії? Ні, спецпотяги; один бігає тільки вночі, і стережуть його таємницю, але проточується…

— Яв школі теж чув. Питаю партійців — бояться сказати. По очах видно: знають.

— Декотрі, вже кликані туди, сказали по секрету родичам, а ті — світові. Біля ларка, де продають самі кістки від коров'ячих голів разом з рогами, теж говорять.

— Про ці речі скоро двері і вікна казатимуть.

«Все — вірно: про все, що робиться, — думає Дарія Олександрівна, — від чого ж гинем…»

Великовидий продовжив:

— Пригадується вірш, в якому два рядки повно виявили причину:

И в желтых окнах засмеялись,

Что этих бедных провели.

Довга мовчанка; зрештою рудобородий шепотить:

— Це найгіркіші рядки, писані в наш вік.

Глянув угору, над обриси засніжених міських домиків: там вирізнялися крізь млу величезні урядові озії з яскравими вікнами.

— Дивно, дивно! Мені видалося: звідти зирнула мара в жовтих шибках.

Він застиг, мов прислухається до невідомого відшуму.

— І я ніби чув крижаний подих, коли читав вірш, — згадує великовид.

Чомусь і в Дарії Олександрівни стрепенулося серце, коли слухала: вмить — мов розлігся сміх зловісний: «Лихо буде!; Треба стерегтись…»

Вона гостро роздивляється, куди можна тікати, он, хоч крізь проламину в паркані — недалеко.

Справді, скоро пригуркотіли вантажні авта і, позскакувавши з них, картузники ловлять і тягнуть, як скот, всіх, що, судячи з вигляду, — обшарпані і з торбами, — пустилися села. Кидають їх на платформи, де чекає озброєна варта.

Дарія Олександрівна тривожилася, слухаючи старих горожан і пильнувала рухів на вулиці, — ще тільки почався найвад, як вона крикнула до дітей:

— На погибель беруть! Тікаймо!

Потягла дітей за руки до протулини в паркані: там хтось відірвав дошки на паливо; пропустивши дітей туди і сама вдершись, побігла з ними через садок, прикиданий снігом, і через двір — до хвіртки на другу вулицю, рівнобіжну до тієї, де черга по хліб.

— Тс, тихенько! — попереджує мати. — Нишком! — бо, глядіть, собаки недалеко.

Хвіртка на крючку. Тремтячи з страху, мати відчинила її і роздивилась: вулиця порожня; ліхтарі з адресою, під бляшаним козирком, світять над дверима.

Втікачі побігли від хвіртки і завернули за ріг — подалі від нещасливого місця, де розлягалися крики жінок і дітей, тягнутих і киданих на тягарівки.

Знов зірвався сніг, хоч не густий, але трудно було йти, бо сліпив і забивав дух — різким вітром.

Блукали до півночі, поки натрапили на лісний склад, біля якого походжав сторож: ніби міряв тротуар, маючи широкий в'їзд насередині своєї мандрівки. Видно, намерзся, сидячи при воротах, які зоставив трохи прочинені. Рідко стрічав перехожих — поступався перед ними з дороги.

Заметіль, прикра під час відходу через місто, стала в пригоді: запоною окривала непритульних. Коли сторож віддалявся до другого кінця прогулянки, вони, попростувавши слідом, трохи підождали під завією і зайшли в двір. Зразу ж відступили вбік — під тінь височезної купи дощок. Відтіля обережно, переставляючи ноги, як річкові птиці, перебралися далі, в неосвітлену глибину: проз гори пиляної сосни, з бальзамічністю, такою мирною!

Мати знайшла куток між дошками, що, нависаючи в нерівному виступі, закривали від хуртовини. Там присіла з дітьми; пригортала їх, сонних, і цілу ніч трусилася, сидячи: то задрімає, то від холоду і тривоги знов прокинеться. Голод допікав — здавалося, вся істота зірвана в нечутному стогоні. Треба терпіти. Брала сніг — їла, щоб затамувати голод, але мороз почав проникати в душу; покинула сніг.

Марилося, що переслідувачі близько, що невідомо як бачать, де вона сховала дітей, і стежать, і коли прийдуть тоді неминуча смерть.

Перед світом, зовсім знесилена і хвора, вивела дітей до воріт: прочинено, як і ввечері. Виглянула — сторож, притулившись до стовпа, спить, — і вона з дітьми мерщій подалась на тротуар, присипаний після метелиці.

Цілий день мучились, пристаючи до черги по хліб: скрізь така штовханина! — найслабіші в кінці «хвоста» туляться, без надії побачити прилавок.

Треба вертатися до вчорашнього місця, а там люди товпляться бурхливою навалою, позастоювавши чергу від рання.

Голод став дужчий за страх. Замість одних, вчора схоплених на погибель серед занесеного степу, з'явились інші: такі ж обшарпані і змучені, доведені до відчаю,