Читати книгу - "Жовтий князь"

— Їдьмо, діти, додому! — сказала Дарія Олександрівна, ковтаючи сльози. — Коли вмирати, краще в нашій хаті, не на вулиці.

Пішла з малими на вокзал, але вхід зачинено: не впускають селян. Зоставайтесь ночувати під стінами, де сніг протанув і в морозному бруді напливли калюжі. Та ще хуртовина завихрила великими вітровими вузлами, перемішана з дощем. Пасмами сікла. Потім неслася просто, з страшенною хуткістю. Ніде присісти. А ждіть потяга цілу ніч!

Дарія Олександрівна передумала: ніж тут під хвижею і в калюжах катуватися, — чи не ліпше знов перебути на складі?.. Там хоч присісти з дітьми можна в сухому місці і трохи подрімати.

— Ні, мої пташата, ходім до соснинок! Заснемо в затишку.

— Там краще, мамо, краще! — згодились малі.

Побрела з ними до складу і, як попереду, прокралася в двір. Були зміни: частину пиляного лісу прибрано, а нового привезено і скинуто напроти воріт. Солома розтрушена по вчорашніх слідах: добра знахідка; втрьох назбирали її досить, щоб помостити в закутку, який, на щастя, зостався нерушений. Знов прищулились; пожували малясників і схилилися на сон, вбираючи голови в плечі і тулячись докупи, мов пернаті в гнізді.

Спалося спокійніше, ніж вчора. Але кволість від виголодження була така, як недуга, — вранці ледве змогли встати з місця: здавалося, пропадають! Голови йшли обертом і в шлунках холодив і пік якийсь нудкий, ніби з труйливою лихоманкою, біль, що нищив життьову снагу і мучив душу. Очі ледве бачили.

Вже сіріло. Бездомні, виходячи з свого притулку, бачили, що сторож коло самого перехрестя з кимсь розкурював. Мабуть, примічав, що жінка з дрібними дітьми ночує, але не виказував нічого! — ще й соломи накидав по їхніх слідах: нехай візьмуть, буде тепліше.

Чи таки не бачив?

Якщо бачив, то мовчав, бо звільнить начальство, коли взнає про дозвіл на ночівлю — для селянських душ.

Вони ж, змучені, минали чергу, де під смертною напастю люди, стративши добрий образ свій, роздражненими юрбами дико рвались по хліб.

Катранникам несила на ногах триматися. Діти стуманіли і вже не бачили, куди йдуть, мов почаділи страшно. І мати думала собі: «Це вже смерть дивиться!»

Зарані прибули на вокзал. Навколо — старі і малі, чоловічки і жінки в неуявимому лахмітті і худі, ніби викопані з могил. Лежать і сидять, оточивши будинок, як мурав'ї пень, і розкидавшись по брудному бруковинню та в скверику напроти, між обламаними деревцями. Морозна земля і сніг закриті людьми, що з них поволі відходить життя, зоставляючи, як свій огненний слід в їхніх душах, нестерпну муку.

Притьма схопився рух! — спершу повільний, окремими постатями коло стіни: вони підводилися і тягли кроки в одному напрямі, потім пристали нові, з ширшого круга. Зібрався натовп до сарайчика, біля вокзальних майстерень: покинутого і стемнілого. Крізь широкі двері, давно відчинені, так що порога не знати під снігом, — видно, як висить на мотузку селянин середнього віку; недалеко від його ніг сіріє торба.

Два пасажири, чисто, але невиставно вдягнені, відійшли від самогубця до чергового станції, що стояв на пероні.

— Повісився чоловік, — кажуть йому, — там, в сарайчику; щось треба зробити.

Черговий мовчить, мов глухий; коли ж вони повторили звістку, тоді стиха їм відповів:

— Слухайте, чого ви хочете? Це тут щодня діється; щодня підбираєм неживих. А щоночі хтось дітей викрадає — з тих, що сплять під дверима. Навіщо викрадає? Вимовити страшно. Тут… десь є така… м'ясорубня, а де, ніхто не знає. Туди й дорослі попадають, — бережіться самі! Я теж не певен, чи завтра стріну потяг.

Пасажири опустили голови і мовчки відійшли від чергового.

Яка не була зморена і затерпла Дарія Олександрівна, стоявши недалеко, — її ніби огнем в серці вдарило від тих слів.

— Не відступайте ні на крок від мене! — з розпукою зашепотіла дітям, стискаючи їхні холодні пальчики.

Смертно змучилася. Навіть торбина, хоч порожня, тільки з рештками малясників, пляшкою води і рушником, стала вагою, мов камінь накочений.

З машин рвалась пара і шипіла; дим тягся — розточувався клоччям: їдкий дим від залізних істот, що загадково пересувалися по блискучих лініях, брязкаючи, скрегочучи, висвистуючи в відповідь на сурмлення і помахи прапорцями і огниками в сутіні.

Туга, пекуча і нелюдська, мов подув підсвіття, обкинулась на всьому обширі півтемряви, розриваній ліхтарями, ніби моторошними слізьми, що на всі боки розбризкують світучий біль, протягаючи його в смуги гіркого проміння.

17

Після нещасливого наступу на млин Катранник занедужав і спізнився піти в добру годину по рештку картоплі. Коли зміг вибратись, побачив свіжі кучугури на вулицях і по всьому полю. Схопилося мести несамовито. В темряві передсвітанку він збився з дороги і всилу натрапив на кагат — вже, як метелиця порідшала. Поки розгріб сніг і прокопав мерзлий шар грунту, виморився геть, задихавшись і впрівши: аж дрижав. Присів на мішок, в затишку від горба і накиданого снігу; спочинув і просох.

Коли відкопав бічний сховок і вигріб картоплю, то пожалів про спізнення, бо частина картоплі згнила. Однак чимало набралося цілої: на тиждень вистачить суп варити.

«Вернуться мої рідні — нагодую; і чого їх довго немає?» Там, де сходило сонце, розливався блідий огонь по хмарних смугах, при самому обрії, мов сива пожежа, від якої степ обкидали відсвіти — на глибоких заметах. Згодом ще дужче нахмарило і вранішній огонь зник.

Вертаючи від кагату, Мирон Данилович бачив село в тінях, мов погорілий острів. Ні диму з його коминів, ні голосу домашніх тварин, ні круження птахів, ні гомону людського: так тихо, ніби замість хаток з'явився збір трун, накритих дірявими віками з потемнілої соломи.

На своїй вулиці Катранник спостеріг сани, запряжені парокінно, що спинилися якраз біля його садиби. Злізли два гості і підступили до воріт; розглядають хату, курять, сміються, коли сам господар принишк до чужої стіни, на розі, бо впізнав своїх злих: Отроходіна і Шікрятова. Коло пустки, занесеної цілковито, докурили папіроси і різкими жестами, з сумішкою презирства і зухвалості, пострільнули пальцями, недопалки в двір, під вікна, що заліплені снігом. Сіли в сани і погнали — біла курява збилась від копит.

«…Зраділи як! Думають: я мертвий і нікого нема живого з сім'ї, — от чого хотіли».

Похмурим поглядом проводив Мирон Данилович їхні сани, поки звернули за дальні дворища.

Ввійшовши в хату, відразу взявся юшку варити, їв кусники сирої картоплі, бо нетерпеливилося страшенно. Вони ж, ніби живі, ходячи в шлунку, кололи. Але в роті торкались, як цукерки: слина сама