Читати книгу - "451° за Фаренгейтом"

Люди лежали, судомно ковтаючи повітря, мов риби на березі. Вони чіплялися за землю, так дитина підсвідомо чіпляється за знайомі речі, байдуже, що вони мертві й холодні, байдуже, що трапилося чи трапиться; вчепившись пальцями в землю, широко пороззявлявши роти, люди кричали, — щоб не тріснули їхні барабанні перетинки, щоб не збожеволіти. Кричав і Монтег, чинячи опір вітрові, що різав обличчя, шматував губи, вимушував текти кров з носа.

Монтег дивився, як поволі влягається густа хмара пилу, як разом з нею на світ опускається велике безгоміння. Йому здавалося — він бачить кожну порошинку, кожну травинку, чує кожен крик, шерех, шепіт, ще народжувавсь у цьому світі. Разом із хмарою на землю осідала тиша, даючи живим спокій і час, щоб роздивитися, зрозуміти й відчути реальність нового дня.

Монтег глянув на річку. Мабуть, ми підемо берегом. Він зирнув на занедбану залізничну колію. А може, підемо цим шляхом. Чи великими дорогами. І матимемо час усе обміркувати. А згодом, коли все вляжеться, зосередиться в пас, воно знову вихлюпнеться назовні в наших словах і наших вчинках. Багато чого буде неправильного, але багато чого буде так, як треба. Тепер ми починаємо свій шлях; ми споглядатимемо світ, бачитимемо, як він живе, говорить, який він насправді. Тепер я хочу бачити все. І хоч те, що я побачу, не буде ще моїм, колись воно зіллється зі мною в єдине ціле і стане мною. Тож подивись на світ, що лежить перед тобою, господи, подивись на те, що навкруг тебе, тут, ген там! Лише тоді ти зможеш по-справжньому доторкнутися до цього світу, коли він усотається в тебе, в твою кров, і разом з нею мільйон разів на день обернеться в твоїх жилах. Я так міцно вхоплю його, що він уже більше не випручається. Колись я міцно його вхоплю. Тепер я лише доторкнувся до нього одним пальцем, але це тільки початок.

Вітер ущух.

Люди ще лежали в напівзабутті, неспроможні підвестися й почати новий день з його турботами: розпалювати вогнище, куховарити, рухатися, йти. Вони лежали, блимаючи запорошеними очима. Чулося дихання, спершу уривчасте, потім спокійніше…

Монтег сів, але не підвівся. Його супутники теж заворушилися. На чорному прузі небокраю забовваніли перші слабкі відблиски сонця. Повітря було холодне й пахло вологою.

Мовчки підвівся Гренджер; лаючись, обмацав руки й ноги; по його щоках котилися сльози. Важко човгаючи, він спустився до річки й подивився вгору проти течії.

— Все зрівняли з землею, — сказав він після тривалої мовчанки. — Міста нема, лише купа борошна. Місто щезло. — Він знов помовчав. — Цікаво, чи багато хто розумів, що таке буде? Чи багатьох це заскочило зненацька?

Хтось дістав з кишені шматок паперу, чиркнув сірником, підпалив його, на вогник поклали суху траву й листя, потім підкинули гілочок. Вологе віття сичало й тріскотіло, але зрештою зайнялось, і вогнище розгорілося в ранішньому повітрі. Зійшло сонце. Люди мовчки присунулися до багаття, незграбно схиляючись над вогнем. Перші промені сонця торкнулись їхніх потилиць.

Гренджер дістав цератовий пакунок, розгорнув його і вийняв шматок шинки.

— Поснідаємо, а тоді повернемо й подамося проти течії. Ми там будемо потрібні.

Хтось подав невеличку сковорідку, на неї поклали шинку й поставили на вогонь. За хвилину шинка шкварчала й підстрибувала, сповнюючи ранкове повітря смачним запахом. Люди мовчки спостерігали це дійство.

— Фенікс, — раптом сказав Гренджер.

— Що?

— Колись, у давнину, жив на світі дурний птах на ймення Фенікс. Кожні кілька сотень літ спалював себе на вогнищі. Мабуть, той птах був кревним родичем людини. Але, згорівши, він щоразу відроджувався, поставав з попелу. І ми, люди, схожі на цього птаха, але маємо одну перевагу — ми знаємо, яку дурницю робимо. Ми знаємо всі дурниці, які наробили за тисячі літ. А що ми це знаємо й завжди можемо озирнутись на них, то можна сподіватися: коли-небудь ми перестанемо розпалювати ці погребні багаття і стрибати в вогонь. Кожне покоління залишає нам людей, які пам’ятають про помилки людства.

Він зняв сковорідку з вогню; почекавши, поки шинка трохи остигне, всі взялися їсти.

— Тепер підемо проти течії, — вів далі Гренджер. — І пам’ятайте одну важливу річ: самі ми нічого не варті. Ми — ніщо. Але те, що ми зберігаємо в собі, колись може допомогти людям. Проте, навіть тоді, коли ми вільно мали в руках книжки, то не користалися з усього, що вони нам давали. Ми й далі паплюжили пам’ять померлих. Ми плювали на могили тих, хто жив до нас. Невдовзі — за тиждень, місяць, за рік — ми зустрінемо багатьох самотніх людей. І коли вони нас запитають, що ми робимо, ми скажемо: згадуємо. І тому врешті-решт переможемо. Колись ми згадаємо так багато, що зробимо найбільший в історії екскаватор, викопаємо найглибшу з усіх могилу і навіки поховаємо в ній війну. А тепер готуймося в дорогу. Перш за все ми повинні побудувати фабрику дзеркал і цілий рік випускати дзеркала, дзеркала й нічого більше, щоб люди могли добре роздивитися себе в них.

Вони поснідали й загасили багаття. День розгорявся дедалі яскравіше, наче хтось підкручував гніт у величезній лампі. В кронах дерев влаштовувалися птахп, які покинули були свої гнізда, а тепер повернули назад.

Монтег рушив на північ. Озирнувшись, він побачив, що всі йдуть слідом за ним. Здивований, він ступив убік, аби пропустити Гренджера, але той лише подивився на нього й кивнув. Монтег пішов уперед. Він глянув на річку, на небо, на іржаву колію, що бігла назад, туди, де були ферми й сараї, повні сіна, куди вночі приходили втікачі з міста. Колись потім, через місяць чи через півроку, але не пізніше ніж через рік, він знову, вже сам, пройде по цих місцях і йтиме доти, доки наздожене тих, хто пройшов цим шляхом раніше за нього.

А тепер перед ним лежала довга дорога; вони йтимуть цілий ранок, до полудня; і коли вони йшли мовчки, то тільки з однієї причини: кожному було про що подумати, кожному було що згадати. Пізніше, коли сонце підіб’ється високо й зігріє їх, вони почнуть розмовляти, чи просто розказувати про те, що вони запам’ятали, аби пересвідчитися: все це збереглося в їхніх головах. Монтег відчув, що і в ньому повільно прокидаються, оживають слова. І коли настане його черга, що він скаже? Що він цього дня може сказати таке, аби хоч трохи полегшити їм шлях? На все свій час. Так. Час руйнувати і час будувати. Так. Час мовчати і час говорити. Авжеж, це так. Але що