Книги Українською Мовою » 💙 Пригодницькі книги » Залізна шапка Арпоксая 📚 - Українською

Читати книгу - "Залізна шапка Арпоксая"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Залізна шапка Арпоксая" автора Лідія Гулько. Жанр книги: 💙 Пригодницькі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 39 40 41 ... 74
Перейти на сторінку:

— Ти правильно почув, Скіле. Карборунд тепер у мене.

— Не вірю. Покажи.

— Прошу, — чемно мовив хлопчисько і розтулив долоню.

Якби прийшов у рух пустий одяг і каркіди всі, до ноги, воскресли, то на Скіла вони не справили би такого сильного враження. Зморщена горошина вчинила переворот у голові ватажка сотні. Куди ділася його незалежна постава? Він заглядав у жменю хлопчика, як голодна ворона у кістку. Підвів голову, шепотом уточнив.

— Це він?

— Він, він. Карборунд, — глузливо підтвердив Мишко. — Найсправжнісінький.

— А ти не брешеш?

— Скіле, який сенс обманювати? Ти й сам знаєш: змія кругом пальця не обведеш, — гордовито відповів хлопчик.

Він щільно стулив кулака і завів його за спину.

— О, ця тварина дуже мудра, — шепотом погодився ватажок.

— Скіле, звичайно, ти про це не знаєш. Навіть, Мадій не знає. Але змій дав знати Вовкові ще біля багаття, де його вояки травили, що чекатиме в байраці, — із злостивим задоволенням ділився хлопчик лише йому відомими подробицями.

— Он воно що… А я, дурний, слідкував за кудлатим, коли він полетів, і гадав: чому він прямує до байраку. Виходить, вони між собою домовилися. Це ж треба… Хто б міг таке передбачити?

— Так, домовилися. Але Вовк, коли приземлився, відпочивав. Я же розглядав дерева. Іду собі. І бачу на ясені ворона. Ой, ні, не птаха, а змія…

Мишко вчасно прикусив язика. Адже Князь його серйозно попередив: багато не патякай, а обмежся однією, двома фразами.

— Ну, давай, давай розказуй. Чого зупинився, — підганяв розтривожений Скіл.

— Та про що розказувати, — безтурботно кинув Мишко. — Полоз уцілив у мене камінчиком. Я його підняв. Зразу побачив різних там лісовиків, русалочок, оцих… як їх… О, згадав — німф. Зрозумів мову птахів, мурах…

Сотник устромив свої сиві очі в Мишкові й не відводив. А ще він щипав ледь помітні вуса. Його, напевне, щось насторожило у розповіді співрозмовника.

— Невже ти все бачиш і чуєш?

— Не віриш? Зараз переконаєшся. Передаю розмову Вовка з шаманом. Вовк просить Мадія: «Святий отче, зроби мене знову людиною. Я хочу додому. Хочу назад, у свою мазанку, свої холодні ліси».

— Неважко здогадатися, що кудлатий носить у думці. От що, дай мені карборунд.

— Ще чого? Не дам.

— Я повинен переконатись, що він справжній. Чого дивишся? Наказую, як воєначальник царської сотні, віддай карборунд. Може, ти голову мені морочиш? Я знаю, ти тільки на вигляд такий несміливий, тихенький… Бо розум у тебе, Мишо, метикуватий. Усе тебе цікавить, кругом носа свого сунеш… Словом: нишпорка.

Обличчя Скіла, доброзичливе, з улесливою посмішкою, стало схоже на обкурений казан. Тверде, пикате і чорне.

Та Мишко не зважав на переміну сотникового обличчя, настрою, його образливі слова. Сміливо озвучив ще одну для сотника цікавинку:

— Князь мене суворо попередив: «Сховай карборунд і нікому його не давай, навіть ненадовго. З кожним передаванням чарівна сила його слабшає».

Сказав і похопився. О, так необачно відкрив таємницю зустрічі з Князем, розмову з ним. Атож злякався і завмер. Хоча не зводив очей із вкрай зніяковілого сотника.

— Гм, — прочистив Скіл горло після паузи. — Щось ти, хлопче, надто сміливий.

Мишко зрозумів, що відступати пізно. Він сміхотливо зауважив.

— Бо я прочитав твої думки, Скіле. І потім — я маю чарівний камінь. Усіх, хто мене не любить і ображає можу легко відправити до дідів.

Воєначальник явно розгубився. Тупцював на місці, задумливо шкріб лікоть. Врешті-решт погодився:

— Ну, добре… Але пообіцяй: коли повертатимеш мені шапку, то водночас повернеш і карборунд. Не забудь. І дивись мені, тримай камінь міцно — не загуби.

— Неодмінно віддам. І те, і те, — із легким серцем обіцяв хлопчик.

Вояки, що піднеслися духом, пригадали попередні Мишкові добрі справи

Сотник Скіл плеснув у долоні. Вояки перестали базікати, підійшли до нього.

— Браття-воїни, — урочисто почав Скіл. — Маю для вас добру новину.

— Яку, Скіле? — зраділи «браття-воїни».

— Не руйнуйте гніздо Коломбії, що є охоронцем перлового міста. Змій передав чарівний камінець Миші. З Мишею, ви бачили, я щойно розмовляв. Миша погодився допомогти царській сотні. Він поверне втрачену реліквію.

Мишко зробив крок уперед і вклонився «браттям-воїнам». Між ними прокотилися схвальні вигуки:

— Молодчина, Мишо! Молодчина!

— Раніше ти нам указав на печеру з коштовностями.[28] Сколоти пам’ятливі на добрі вчинки. Зараз ти знову наважився нам допомогти.

– І найважче розв’яжеться, коли чоловік наважиться.

— Справжній чоловік голову покладе на плаху, але не підведе.

Мишко розхвилювався мало не до сліз. Воїни царської сотні вважають його, хлопчака, дорослим, рівнею собі! Ще й мудрими прислів’ями його підбадьорюють.

Він приклав праву руку до серця і два рази низенько вклонився. Отак робили козаки у якомусь фільмі. Вийшло дуже ефектно.

Скіфи залишилися Мишком уповні задоволені. А наш герой зробив крок назад і знову приклав руку до серця. На цей раз, щоб серце вгамувалося, бо шалено стукало в ребра.

— Молодчина, Мишо! Молодчина, — підхвалювали його скіфи. — Ми тобі, хлопче, віримо.

Сотник Скіл закликав усіх до тиші. А довгобородий радник виголосив промову:

— Доблесні воїни! Як сильний звір виганяє з лігва свою жертву, зжирає і займає її ареал, так і ми відбираємо від слабших, лінивих та розжирілих народів усе, що вдасться захопити. Ламія, наша помічниця, звільнила Каркіду від зарозумілих греків і диких таврів, а боги дали знати, що місто віднині наше.

— Відтепер сколоти є володарями перлового міста, що на березі Понта Евксінського, — виголосив Скіл.

Вояки зривали повстяні башлики. Підкидали їх вгору і кричали.

— Слава Папаю! Слава Табіті! Слава Ламії!

1 ... 39 40 41 ... 74
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Залізна шапка Арпоксая», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Залізна шапка Арпоксая"