Читати книгу - "Залізна шапка Арпоксая"

— Як воєначальник, дозволяю вам займати хатини і землянки каркідів. Головний десятнику! Де ти там?

Хорошун, що вигулькнув із середини натовпу, шанобливо виструнчився перед Скілом.

— Слухаюсь і корюся, мій пане.

Воєначальник розпорядився:

— На пристані та сторожових баштах підняти малинові хоругви і прапори. Хай торгові судна не проходять мимо, а заходять у гавань. Пора сколотам мати свій флот і виходити у світ. Долатимемо не лише степові, а й морські стадії.

— Слава Скілові, слава Вранішньому сонцю! Скіл — мудрий, далекоглядний воєначальник! Хай Папай дарує Скілові тьму літ! — вигукували розчулені вояки.

Сотник жестом дав знати, що збір закінчений. Вояки вилазили на сауранів і роз'їжджалися у різні боки.

Задумливий Мишко, що стояв у колі близнят і Вовка, наштрикнувся на опуклі, бичачі очі Скіла. Сотник пальцем покликав його до себе.

— От що, Мишо. Відпочивай, розважайся. А коли чорний віл наляже на місто, то відправишся в дорогу. Перед цим добре поїж. Ти повинен бути міцний, сміливий і жвавий. Гей, зберіть для нашого друга провіант.

— Для моїх друзів так само, — підказав Мишко. — Вони зголодніли більше ніж я.

У дітей значно поліпшився настрій. Лулі все заглядав у торбу, з якої пливли смачні аромати. Елісса запропонувала:

— Хлопці, ходімо на пристань. Поснідаємо. Потім будемо дивитись у море і чекати кораблів.

— Придумала, — зіронізував Мишко. — Головний десятник розторопний лише перед Скілом. А в справах він повільний. Ха-ха-ха, ну й придумала… Торгові кораблі ще не скоро причалять до берегів Каркіди.

Лулі тицяв пальцем у бік високого муру, за яким шумувало море. Хлопчик плаксиво скривився.

— Ми з братиком підемо татка зустрічати, — задерикувато сказала Елліса.

Мишко зі співчуттям дивився на дівчинку. Так дивиться лікар на невиліковно хворого. Еліссі Мишків погляд не сподобався. Вона із викликом пискнула:

— Мишо, ти не знаєш нашого татка. Татко сильний. Татко розумний. Татко має швидкі галери. Татко нас шукає.

— Зрозуміло, — поблажливо кинув Мишко. — Ідіть самі. Торбу з харчами теж прихопіть. Я згодом підійду.

Елісса обсмикнула сукенку.

— Ходімо, братику.

Лулі закинув торбу на плечі. Близнята взялися за руки і босоніж почалапали доріжкою, встеленою мармуровими плитами. З кущів вибіг Вепр і приєднався до дітей. Вовк, що сидів коло Мишка, сумно завив. Близняти не озирнулися.

Мишко обняв за шию кошлатого друга. Насправді, сумував за фінікійцями. Картав сам себе: чому не погодився піти на пристань?

У місті заварилася каша. Вояки займали житла, залишені карбідами. Хоча декого принади хатнього раю не манили. Безхатченки розбивали табір на центральному майдані. Півколом ставили полотняні намети, які напинали на стовпчики. На бруківку стелили солом’яні й очеретяні циновки. Викладали на них харчі: коржі, смажене м’ясо, овечий сир, лимони, цибулю та бурдюки з питвом. Опускалися на коліна, а потім усідалися звично на п’яти. Шумно обідали. Стриножені коні блукали неподалік, вискубуючи поміж стовбурів дерев і кущів шипшини траву.

Мишко обійшов Пурпуровий палац. Потім стояв на терасі. Прислухався. З будинку линули збуджені голоси. Серед загального гулу він вирізнив крикливий голос сотника Скіла, високий — шамана Мадія, басистий — старшини Гмирі, гугнявий — десятника Пата. Доносилася гаряча суперечка, що спалахнула між Хорошуном і Мадієм. Мишко зрозумів, що верховники ділили між собою будинки. Вони займали, звичайно, найкращі, найбільші.

Поки хлопчик роздумував, у дверях з’явилися скіфи. Хлопчик, для них не помітний, притулився до колони.

Розпашіле обличчя шамана виглядало сердитим. Поли довгої сорочки розліталися у всі боки, коли він прямував до коня.

Вояка, що підвів до воєначальника Берка, доповідав:

— Будинок архонта перевірили. Нічого підозрілого не знайшли. Скіле, можеш будинок займати.

— Добре, — рикнув Скіл і потягнув на себе шкіряний повід.

— Пішов! — наказав вояка своєму коникові.

Тварина потрюхикала за жеребцем Скіла.

Останнім вийшов із будинку головний десятник. Мишкові вистачило одного погляду, щоб зрозуміти — Хорошун повністю вичуняв. Виглядав він веселим і водночас заклопотаним. Ось Хорошун гукнув у бік наметового містечка. З одного гурту виокремився рядовий вояка. На ходу він витирав рота.

Мишко напружив слух.

— Відтепер я мешкаю у цьому будинку. Перевези сюди мої речі. Стоятимеш на дверях вартовим. Нікого в будинок не впускай. Особливо слідкуй, щоб Мадій усередину не зайшов. Зайде — не витуриш звідси.

— Слухаюсь і корюся, мій пане, — відрапортував воїн, добре вишколений Хорошуном.

Обидва сіли на коней і кудись помчали.

Підслухана розмова вселила в серце Мишка неспокій. Він думав: «Хорошун жадібний. Мадій у сотні другий після Скіла. Тому Мадію повинен належати палац, а не сонному вискочці. І Скіл ним не задоволений… Де житимуть близнята? Адже раніше діти мешкали тут. Чудовий будинок. Поки Хорошун не вселився, зайду всередину. Бо служка Хорошуна, коли стане на дверях, мене не пустить».

Масивні бронзові двері були відчинені. Хлопчик переступив поріг і рушив углиб великої зали. Побачене перевернуло його уявлення про прадавні часи. Точніше, що в давні часи люд жив бідно. Так, просторе приміщення заповнювали поліровані дерев’яні та мармурові столики, стільці, крісла, статуї богинь і спортсменів; напільні вази, вирізані з рожевого мармуру; також інші громіздкі речі: дивани і лежаки без спинки. Проте сильного враження ці, безперечно, красиві речі на Мишка не справляли. Можливо, тому, що їх було надто багато і вони за формою, матеріалом, кольором були дуже різні. Цікаво, що у кімнаті не було жодного вікна. Стелю підпирали світло-сірі колони, а сонячне світло розсівалося згори. Мишко шкодував, що тут немає Елісси з Лулею. Адже кращого місця для гри у жмурки не знайдеш. Він зітхнув і попрямував до виходу.

Ненароком його зір вихопив мало помітні жовті двері. Хлопчик зупинився,