Читати книгу - "Річки Лондона"

— Ми візьмемо «Ягуар»? — спитала Беверлі, коли я вдягав пальто.

— А ти хіба зі мною зібралася? — спитав я.

— Я мушу, — сказала Беверлі. — Мама сказала, щоб я сприяла.

— Чому сприяла?

— Жінка, яка нас повідомила, є нашою послідовницею, — сказала Беверлі. — Без мене вона з тобою не розмовлятиме.

— Гаразд, — сказав я. — Ходімо.

— Ми поїдемо на «Ягуарі»?

— Не кажи дурниць, — сказав я. — До університетської лікарні можна пішки дійти.

— О, — сказала Беверлі. — А я хотіла на «Ягуарі» покататися.

Тож ми взяли «Ягуар», застрягли в заторі на Юстон-Роуд, а потім двадцять хвилин шукали, де припаркуватися. За моєю оцінкою ми їхали вдвічі довше, ніж могли йти пішки.

Університетська лікарня займає два квартали між Тотенгем-Корт-Роуд і Ґавер-стріт. Заснована в дев'ятнадцятому столітті, вона найбільше відома тим, що є лікарнею, де навчають студентів Лондонського університету, а також тим, що саме в ній народився певний Пітер Ґрант, підмайстер чародія. Від того доленосного дня в середині 1980-х половину території перебудували й поставили тут блискучі блакитно-білі башти, які створювали враження, ніби посеред вікторіанського Лондона приземлився шматок Бразилії.

Вестибюль був широкий, просторий, у ньому було багато скла та білої фарби. Єдине, що його спотворювало — велика кількість хворих. Офіцери поліції проводять у відділах швидкої допомоги багато часу: або питаєш у постраждалого, звідки в нього ножові поранення, або вгамовуєш агресивного п'яницю, або ж тебе самого зашивають. Це одна з причин того, що так багато поліцейських одружуються з медсестрами; а другою причиною є те, що медсестри з розумінням ставляться до позмінної роботи.

Послідовниця Беверлі була медсестрою, світлошкірою худорлявою жінкою з фіолетовим волоссям і австралійським акцентом. Вона дивилася на мене недовірливо.

— Хто це? — спитала вона Беверлі.

— Це друг, — сказала Беверлі та взяла жінку під руку. — Йому ми розповідаємо все.

Жінка розслабилася й подарувала мені сповнену надії усмішку. Вона була схожа на одну з дівчат-підлітків з передостанньої церкви, до якої ходила моя мама.

— Правда, чудово бути частиною чогось справжнього?

Я погодився, що бути частиною чогось справжнього дійсно чудово, але було би круто, якби вона розповіла мені, що вона бачила. Я реально скористався словом «круто», і вона при цьому навіть не скривилася.

За її словами, до лікарні привезли велокур'єра, який зазнав дорожньо-транспортної пригоди, а коли йому надавали допомогу, він вдарив ногою лікаря в око. Доктор був радше приголомшений, ніж поранений, а кур'єр утік з відділу швидкої допомоги раніше, ніж прибула охорона.

— А чому ви вирішили повідомити про це нас? — спитав я.

— Через сміх, — сказала медсестра. — Коли я поверталася до палати, я почула верескливий сміх, як у птаха майни. Потім я почула, як Ерік — тобто, доктор Фремлайн, який постраждав — я почула, як він лається, а потім цей кур'єр вибігає з палати, а обличчя в нього неправильне.

— В якому сенсі неправильне? — спитав я.

— Просто неправильне, — сказала вона, чудово демонструючи, чим свідки такі корисні під час будь-якого поліцейського розслідування. — Він так швидко промчав повз мене, що я майже нічого не побачила, але воно було… неправильне.

Вона показала мені палату, в якій це сталося — біло-бежеву нішу з тапчаном, яку від коридору відділяла лише завіса. Vestigium — зверніть увагу, що я користуюся одниною — дав мені по обличчю, щойно я зайшов туди. Він був такий самий, як біля Вільяма Скірміша, коли той лежав у морзі, але без гавкання собаки.

Лише два місяці тому я міг би зайти в ту нішу, здригнутися, подумати: «Дивно», і вийти звідти.

Беверлі встромила свою голову за завісу й спитала, чи знайшов я що-небудь.

— Мені потрібно зателефонувати з твого телефону, — сказав я.

— А твій де? — спитала вона.

— Вибухнув під час чарівного нещасливого випадку, — сказав я. — Подробиць тобі краще не знати.

Беверлі закопилила губу й простягнула мені напрочуд великий «Ericsson».

— Поповни його рахунок, — сказала вона.

Корпус телефона був герметичний, великі кнопки були захищені прозорим пластиком.

— Він може працювати під водою, — додала дівчина. — Подробиць тобі краще не знати.

— Можеш попросити свою послідовницю, щоб вона знайшла для мене адресу доктора Фремлайна?

Беверлі знизала плечима.

— Авжеж, — сказала вона. — І не забудь: за все, що наговориш, заплатиш!

Поки Беверлі виконувала моє доручення, я вийшов з її телефоном на тиху пішохідну вуличку, що йшла між старою та новою частинами медичного комплексу, і зателефонував Найтінґейлові. Я розповів йому про пригоду та про vestigium, і він погодився, що того кур'єра варто пошукати.

— Я хочу простежити за тим лікарем, —