Читати книгу - "Посмертні записки Браса Кубаса"

Я не був невдячним. Я їй дав п’ять мільйонів рейсів — ті п’ять мільйонів, що знайшов у Ботафого — це їй було на хліб у старості. Дона Пласіда подякувала мені зі сльозами на очах і ніколи відтоді не переставала молитися за мене щовечора перед образом Святої Богоматері, що стояв у неї в кімнаті. Ось так була подолана її відраза.

Я вже починаю шкодувати про те, що завівся з цією книжкою. Річ не в тім, що я від неї втомився, а й справді — написати кілька коротеньких розділів для цього світу — завдання, що хоч трохи відволікає від питання вічності. Та й книжка ця нудна, від неї віє могилою, вона ніби містить гримасу покійника, тяжкий порок, а крім того, геть низький, бо найбільшим недоліком цієї книги є ти, читачу. Ти квапишся постаріти, а в книзі події розвиваються повільно, тобі ж подобається розповідь пряма й насичена подіями, стиль оповіді простий і вільний, а стиль цієї книжки, наче п’яничка — то завалиться праворуч, то ліворуч, то зупиниться, то знову рушає, то бурмоче собі щось під ніс, то кричить, то регоче, то погрожує небесам, то перечіпляється і падає.

І гепається! Нещасне листя мого кипариса[55], ти теж падаєш, як і інше листя — прекрасне й мальовниче, і якби у мене були очі, я б заплакав за вами. Ось у чому велика перевага смерті, бо вона позбавляє наші вуста посмішки, також забирає і очі, щоб ми не плакали. Хіба що гепнутися разом з опалим листям.

Можливо, я викину попередній розділ; до речі, там є в останніх рядках фраза, яка мені здається дуже не вдалою, а я не хочу давати поживи для майбутніх критиків моїх записок.

От подивіться: шістдесят років, такий собі чолов’яга — худорлявий, весь аж жовтий, з сивим волоссям, котрому нічого не до вподоби, окрім книжок, нахиляється над попередньою сторінкою — може, він там віднайде якусь недоладність. Він читає, перечитує, читає втретє, намагається розділити на слова, виділяє один склад, потім інший, ще один і решту, аналізує зовні і зсередини, з усіх боків, роздивляється на світлі, витирає пил, тре об коліно, вимиває їх, і — нічого! Не знаходить недоладності.

Це бібліоман. Він не знає автора, оце ім’я Браса Кубаса відсутнє в його бібліографічних довідниках. Він знайшов цей томик випадково у букініста, на полицях, де лежало все поспіль. Купив він цю книжку за двісті рейсів. Він поцікавився, пошукав ще, порився серед інших книжок і нарешті відкрив, що це був єдиний примірник... Єдиний! Ви, котрі не просто любите книги, а хворі на них, ви дуже добре знаєте вартість такого слова, і можете здогадатись, таким чином, яку насолоду отримує бібліоман. Він відмовиться від корони короля Індії, від папської тіари, від усіх коштовностей музеїв Італії та Голландії, якби йому запропонували обміняти їх на єдиний екземпляр. І не тому, що йдеться про мої «Записки...», те ж саме він зробив би з «Альманахом Леммерта»[56], якби той був єдиним примірником.

Найгіршим є те, що трапляються незрозумілі місця. Ось там сидить чоловік, схилившись над сторінкою, в правому оці у нього монокль, він повністю присвячує себе цій благородній і важкій роботі, котра полягає в тому, щоб розгадати оті темні місця. Він уже сам собі пообіцяв написати короткі мемуари, в яких розповість про знахідку: що саме там приховано, що є у підтексті отієї туманної фрази. Врешті-решт він нічого не знаходить і вдовольняється тим, що є власником єдиного примірника. Він згортає книжку, дивиться на неї, знову звертає на неї свій погляд, підходить до вікна й роздивляється її на сонці. Єдиний екземпляр! А в цей момент у нього під вікном проходять своєю дорогою до влади Цезар чи Кромвель. Та він знизує плечима, зачиняє вікно, лягає у гамак і гортає повільно книжку — з любов’ю, насолоджуючись знахідкою... Єдиний примірник!

Темні місця у книжці так мене захопили, що я мало не загубив інший розділ. Наскільки краще було б сказати про все те прямо, без усіляких-там викрутасів. Я вже порівнював свій стиль з тим, як ходить п’яничка. Якщо вам таке порівняння видасться недоречним, то все ж я можу сказати, що так само проходили й наші з Вержілією ланчі в будиночку в Гамбоа. Іноді ми там влаштовували наш маленький «бенкет», наш ланч. Вино, фрукти і компот. Ми їли, проте це була трапеза, яку пересипали солодкими словами, ніжними поглядами, милими жартами, безліччю реплік серця, окрім того, що то був справжній постійний діалогсердець. Час від часу якась суперечка розбавляла надмірну солодкавість наших побачень. Віржилія лишала мене самого, забивалася в куток канапи або ж ішла кудись в глибину будинку і заводила світську розмову з доною Пласідою. Через п’ять чи десять хвилин ми відновлювали нашу бесіду, як оце і я відновлюю свою оповідь, щоби потім знову її перервати. Зверніть увагу, що ми були далекими від того, щоб усамітнитися й не запросити за стіл дону Пласіду, проте дона Пласіда ніколи на таке не погоджувалась.

— Здається, що я вам зовсім не подобаюсь, — сказала якось їй Віржилія.

— Господь з вами! — вигукнула добра сеньйора, піднісши до неба руки. —