Читати книгу - "Тут баба ворожила (2006)"

Авенір розповів йому все.

— Значить, сьогодні? — перепитав пан Картамиш.

— Так, сьогодні. Але у мене дуже неспокійно на душі. Дуже неспокійно. Я хвилююся за Русю.

Пан Картамиш заспокійливо сказав:

— Думаю, вони нічого не можуть їй зробити.

— Але ж іншим зробили! — вигукнув Дейкало.

Раптом пан Картамиш запропонував:

— Послухайте, після сеансу приходьте до мене. Розкажете, що і як. Переночуєте в мене. Зрештою, подзвоните Русі. У тій квартирі є телефон?

— Так, ми навмисно винайняли квартиру з телефоном, щоб був зв’язок. А ще в неї є мобілка. Я ж не можу навідуватися до неї.

— Звичайно. Треба бути обережним — раптом за вами стежать? Але не хвилюйтеся. У мене в домі ви у безпеці. Володарка сюди не поткнеться.

Авенір подякував і попрощався.

Його чекала Володарка.

У домі чаклунок журналіст потрапив на вечерю.

Перша, кого він побачив, була сама Володарка, яку Авенір все ж волів називати пані Тетяною. На стіл подавала Віта, вбрана у плахту і вишиванку, з барвистою хусткою на голові. Володарка була вдягнута у скромну темну сукню вишуканого крою. А от Оксана, як і раніше, вразила його своїм вбранням. На ній був довгий балахон із білої тканини, гаптованої золотою ниткою. На шиї і руках — безліч золотих прикрас.

На вечерю було подано лише гарячі помідори, фаршировані м’ясом із грибами, та сливовий пудинг. Алкоголю не було зовсім. А замість чаю всім запропонували мінеральну воду.

Тетяна підтримувала бесіду, бо Віта за стіл не сідала, а Оксана вдавала, що вже знаходиться бозна-де, відповідала дивним голосом і майже нічого не їла. «Мабуть, — подумав Авенір, — вона наверне тих помідорів, коли я піду.»

Він зовсім перестав хвилюватися, із задоволенням слухав розповідь Тетяни.

— Магія ввібрала в себе вірування і забобони різних народів, — глибокодумно торочила чаклунка. — Всі ці вірування можна підвести під одне формулювання: магія — це психічний вплив на оточуюче середовище. Ви згодні?

— Якщо ви маєте на увазі зомбі, живих трупів і таке інше…

— Саме так. Європейська наука зіткнулася із шаманськими уявленнями індійців та африканців. Виникла релігія Вуду, а також інші індійські синтетичні культи. Зрештою, всі вони — лише шаманство, прибране у християнську оболонку.

— А як ви уявляєте майбутнє магії? — спитав Авенір.

— Я думаю, — цілком серйозно відповіла Тетяна, — що розпочате магами вивчення досвіду інших культур продовжить наука, але, вочевидь, не все з цього досвіду зможе пояснити. Щось поповнить арсенал магії, щось — арсенал науки. Я вважаю, що магія і наука з часом зближуватимуться. Адже у деяких випадках вони застосовують ті ж самі методи. Наприклад, гіпноз. Чи не так?

— А як щодо зловживання власними можливостями?

Авенір думав, що поставив провокаційне питання, проте Тетяна зовсім не збентежилася.

— Звичайно, так само, як і в інших галузях пізнання, тут існує складне переплетіння різноманітних інтересів, амбіцій, недобросовісних намірів. Коректні фізичні експерименти маскуються відвертими підтасовками. Адекватність об’єктивного аналізу компенсується псевдонауковими спекуляціями. А спроби створити наукову теорію на базі реальних феноменів і детермінованих подій замутнюються дешевими популяризаторськими статтями на рівні побутових пліток, — вона ледь усміхнулася, пом’якшуючи свої останні слова.

— Не любите ви журналістів, — усміхнувся у відповідь Дейкало.

— Ви вже вибачте мені, не люблю, — відповіла Тетяна.

— А скажіть, будь ласка, — спитав Авенір. — Ви використовуєте якісь прилади, знаряддя?

— У принципі, для магічного впливу не треба ніяких цяцьок чи інструментів. Усе своє у мага з собою. Тобто — його особиста сила. Досить твердого наміру, а його треба вміти сформувати без цяцьок.

Тут Оксана, яка досі мляво жувала, не втручаючись у розмову, раптом додала:

— Головне все ж — налаштуватися на потрібну частоту енергії, на потрібну вібрацію…

Тетяна скоса глипнула на неї, і Оксана зав’яла, як неполита квітка.

— Гаразд, гаразд, не буду сперечатися з ученими людьми.

Тетяна уважно подивилася на Авеніра.

— Мабуть, час перейти до вашої справи безпосередньо. Ви помітили, що ми вже почали з вами працювати?

— Так, я відчуваю якийсь холодок на спині, — трохи збентежено відповів Дейкало.

— Правильно, так і повинно бути. Ходімо.

Усі підвелися з-за столу. Знову рушили довгою галереєю до вже знайомої Авенірові зали.

Там знову були опущені важкі оксамитові гардини, і тьмяне світло лилося з-під стелі. У рамці для фотографій на стіні змінювалися зображення. Посередині кімнати на столі, покритому темним оксамитовим обрусом із вигаптуваними кабалістичними знаками, так само виблискувала кришталева куля на кам’яній підставці. Єдина відмінність — цього разу у бронзовій жарівні миготіло полум’я.

Авенір помітив, що поки вони йшли, Оксана кілька разів зашпортувалася, а, увійшовши до зали, відразу попрямувала до канапи і лягла, наче була геть знесиленою.

Тетяна вказала журналісту на фотель під стіною, а сама влаштувалася у масивному кріслі біля столу. Віта залишилася десь у темряві за спиною Авеніра.

— Ви принесли якусь річ тієї жінки? — спитала Володарка.