Читати книгу - "Вибрані твори в двох томах. Том II"

Виручив усіх нас Географ Географович. Він сказав:

— Залиште нас з Левком. Вам, Маріє Степанівно, на урок пора. А ви, товаришко Лебідь, ідіть додому. Ми з Левком тут самі ще поговоримо.

Учителька і мама пішли, а Географ Географович запитав:

— Ну так що, козаче, до плачу дійшло?.. І не соромно оце тобі стояти та кулаками сльози витирати?..

Я кинув насторожений погляд на директора. В його очах витанцьовували глузливі блискітки. Плакати мені зразу ж перехотілось, і я зізнався:

— Соромно. А плачу я навмисне.

— Я це одразу й зрозумів. Ти, Левко, хлопець метикований, розумний і… хитрий. Тільки я ніяк не втямлю, навіщо ти хитруєш проти самого себе?..

Я запитливо глянув йому в очі, бо те, що він сказав, справді зацікавило мене.

— Авжеж, — підтвердив Географ Географович, — проти самого себе. Вірша ти так і не знаєш! Учительці — що? Вона знає. А ти — ні. От і виходить, що ти не проти вчительки хитрував, а проти самого себе, бо сам же в дурнях і лишився… Або, скажімо, ти переписав у когось задачу. Не сам розв'язав, а переписав. І знову ж — собі на гірше. Бо той, хто сам задачу розв'язав, здобув нові знання, порозумнішав, а ти знову, як був, так і лишився в дурнях…

Говорячи все це, Географ Географович ходив по учительській туди й сюди. Нараз спинився.

— То ти так і не вивчив «Каменярів»? І зараз не знаєш?

— Н-ні…

— А-я-я!.. — скрушно похитав головою Географ Географович. — Такий вірш!.. Ось ти тільки послухай.

І він щиро та просто проказав, ніби розповідав про самого себе:

Я не зводив з Географа Географовича очей. Мені здалось, що передо мною стоїть не він, а той, досі не відомий мені каменяр, у якого «чоло життя і жаль порили», стоїть із залізним молотом у руках, а в очах у нього горить гарячий любові жар. І я чую голос, який кличе твердо і владно:

Коли голос замовк, я не одразу отямився. Ще якийсь час стояв мовчки і дивився перед себе… Я прийшов до тямку тільки тоді, як Євграф Євграфович поклав мені руку на плече:

— Поговорили ми з тобою сьогодні гарненько. Давно я вже не мав такого задоволення… Ну, а про те, щоб залишатись у п'ятому класі на другий рік, то ти й з голови викинь. Про шостий думай і добре думай!..

Ми з Євграфом Євграфовичем засиділись за одвертою розмовою, і я йшов додому не з хлопцями, як завжди, а сам. Але то й добре. Ніхто не заважав думати. А думав я про Євграфа Євграфовича. І про себе. Тепер мені хотілося будь-що показати директорові, що я — теж не останній. Не Марії Степанівні показати, не мамі й татові, а саме Євграфу Євграфовичу. Щось у моїй душі народилось таке хороше, що аж сміятись хотілось.

Та не встиг я ступити на поріг своєї хати, як мене одразу ж мама накрила мокрим рядном:

— Ні, ти тільки глянь на цього телепня! Його викликають до класного керівника, до директора, його хочуть другорічником зробити, а йому — хоч би що! Сяє, як начищений самовар!

— Ану, йди сюди, — покликав тато до себе в кабінет.

Я добре знав, що зараз буде. Татко, як завжди, почав говорити, що сам він ріс бідним, що в нього часто не було кусня хліба, але він учився тільки на «добре» і «відмінно», бо розумі и, що треба вчитись, а от я, Левко, цього не розумію, хоч живу в розкошах, хоч завжди нагодований і зодягнутий. А є такі! дивне прислів'я, що неуків б'ють. Бо, хто не має знань, той іде працювати вантажником у порт або в кращому разі — мули ром, бетонярем чи рядовим матросом. А татко ж певний, що я, Левко, не хочу бути вантажником, муляром, бетонярем чи рядовим матросом. А крім того, мені ж має бути й соромно, що я, син такого поважного батька, росту телепнем, тоді як діти простих людей, які не мають ні такої їжі, ні такого одягу, ні такої окремої кімнати, як у мене, вчаться набагато краще. Вони розуміють, що їм треба вибитись у люди. А я, Левко, думаю, що батько годуватиме й одягатиме мене все життя. Але хай тільки я не перейду в шостий клас, то він з мене три шкури злупить, а потім таки пошле в портові вантажники, щоб я спробував заробляти на свій хліб…

Багато з того, чим тато