Читати книгу - "Штани з Гондурасу"

Познайомив з Олегом Свербивусом. Цей тільки тебе побачить з новою спідницею, одразу ж очі горять. І дивиться на тебе, ніби ти його дружину в полон забрав.

Познайомив, а він — нуль уваги. Так, ніби він не Олег Свербивус, а Толик Варавка, який, крім футболу й горілки, нічого не визнає. Так, ніби моя наречена — п’ятдесятирічна вахтерша з прохідної.

— Ну як? — питаю Олега потім.

— Що як? — не зрозумівши, перепитав Олег.

— Як моя Муха?

— А-а-а! — ніби щойно з неба впав. І скривився: — Скажу тобі прямо, хоч гнівайся, хоч ні. Не Ріо. У тебе були кращі.

Проти Олегового прізвища у своєму списку я поставив нуль.

Познайомив Муху з Володькою Чухном. Той завжди у темних окулярах ходить. Щоб дівчат краще розглядати.

— Слухай, — сказав він, як Мухи вже не було, — де ти викопав цього бронтозавра? Одружишся — до хати ніхто не зайде.

Прекрасно, думаю. Проти Володьчиного прізвища також поставив нуля…

Експериментував я довго. У списку в мене було сімнадцять кандидатур. Сімнадцять потенційних руйнівників мого сімейного щастя. І навпроти кожного стояв нуль. За винятком Юрка Пуника. Цей хвалив усе, що в тебе бачив, і усіх, з ким бачив тебе.

Оскільки я також ціну жінкам знаю, то одружився.

Муха почувала себе на вершині щастя. А я вдвічі вище.

Повернулися ми з весільної подорожі по Бердичівському району. Вирішили запросити гостей. Правду кажучи, я потерпав, що не прийдуть. Бо половину намічалося запросити з тих, на кому я експериментував.

На диво, з’явилися всі. Пили, їли і відповідно на мою дружину метали голодні погляди.

«З чого б це? — думаю. — Що це за метаморфоза така? Горілка, мабуть, подіяла».

Після цієї гостини почали навперебій напрошуватися в гості. Аргументуючи свої бажання чудовими борщами і відбивними, які моя жінка готує. Борщі й відбивні, доречно сказати, я готую сам. І до одруження вони їх також часто їли. І часто батькували мене, що колом в горлі такі страви стоять, що собаки їх їсти не захочуть.

Більше того. Почали з’являтися неждано-негадано то щось позичити, то мене на роботу гукнути. І саме тоді, коли я вже сидів на роботі або був у відрядженні.

Володька Чухно, який говорив, що до хати ніхто не зайде, коли я одружуся з Мухою, з хати майже не вилазив. То він завжди цурався мене, інколи кидав і колючі репліки. А то — друг. Нерозлийвода. Ніби я йому рідний брат, а моя жінка рідна сестра. І на роботі почав мене хвалити. І турбуватися про мене, як мій безпосередній начальник. У відрядження посилав то до моря, то в гори. Ще й заспокоював:

— Ти не квапся. Роби спокійно. Можеш побути й кілька днів зайвих…

Одного разу, повернувшись з відрядження, я застав у себе вдома Володьку. У повітрі, як я відчув, пахне смаленим. Для мене. Моя рідна Муха мені в очі не дивиться. А Володька хоч і дивиться, то все одно нічого не видно. Бо в чорних окулярах.

— Давай поговоримо відверто, — кахикає в кулак Володька.

— Давай, — говорю тремтячим голосом.

— Я люблю Мусю…

Мене наче громом вдарило. Слова не можу з горла видавити.

— А вона тебе?

— Вона мене також…

Словом, що після цього сталося, ви знаєте. Вони пішли. Я скромно відзначив розлучення, вони — весілля.

— От чому так? — через якийсь час я спитав свого сусіда. Він усе завжди знає. — Володька ж не був одружений. Міг ще тоді відбити Муху, як я познайомив їх.

— Дивний ти, — каже сусід. — Тоді він купував би кота в мішку. А до тебе ходив, придивлявся. Твоя квартира була ніби полігоном, а він спостерігачем… Сам кажеш, борщі хвалив, відбивні…

Так-то так, думаю. Але хто їм буде ті борщі зараз варити? Хто буде відбивні смажити? Мене ж то вони із собою не взяли?

Бобра викликали на лісовий килим.

Лев сказав:

— Слово для інформації має Ведмідь.

— Боброві було доручено відповідальну ділянку господарства — будівництво, — інформував Ведмідь. — Проте Бобер досі лапою об лапу не вдарив. А проминуло вже два місяці.

Лев докірливо подивився в очі Бобру:

— І не соромно?

Бобер опустив очі долу. Розтули рота, скажи всю правду — виженуть.

Бобер скромно мовчав.

Громада вирішила: «Враховуючи правильне розуміння Бобром критики, обмежитися зауваженням…»

За кілька місяців Бобра знову викликали на лісовий килим. Інформував знову Ведмідь:

— Бобер досі не зробив відповідних висновків. Будівництво у лісі не просунулося ні на крок…

Боброві довго милили шию. Били на совість. Наприкінці оголосили догану.

Бобер думав: відкрию рота — виженуть.

Мовчки почухав потилицю і на задніх лапах покинув лісовий килим…

Насувались морози.

Лев стукнув лапою по пеньку:

— Скільки це