Читати книгу - "Вийди і візьми"

«Її немає!» — раптом зойкнула Валька, зіпсувши нараз увесь настрій. Валька, Валентина Сократівна, загальновизнана панікерка, вдача якої разюче перечила елліністичному імені її покійного батечка. «Хтось уміє робити штучне дихання?» — «Бризкніть на неї шампанським!» — доки витрушували з пляшки останні краплі, Терентій жваво вовтузився на розстебнутих грудях, приводячи непритомну до тями, тоді як решта й далі вдивлялася, тепер уже стривожено, в небо. Жак мружився, приставляв долоню дашком, одягав і скидав сонцезахисні окуляри, протираючи лацканом скельця. «Сюди б телескоп», — жарт був не зовсім доречним, адже там усі заощадження — до копійки! «Я бодай половину маю!» — верещала Люська, забувши, що тієї половини їй усе одно ніхто не виплачував.

Не могла ж вона, та й не сміла зникнути! Різні думки навідували Жака, сумнів точив шашелем, аж вирушив, як оті мисливці за золотом, на пошуки — сам, тишкома, і словом не прохопившись. Блукав у полях, кущах і дібровах, чуючи, як шелестить листя і шепоче на вітрі трава; з надією розгортав високий бур’ян і густу ковилу, ранився об ожину й терен, розширював радіус і змінював напрям…

Сейф лежав у байраку, оддалік від місця, з якого повітряна куля здійнялася в небо, піднісши їхні сподівання до блакитної висоти, де й розсоталися, мов хмарки. Біг урадувано через ниви, з яких стирчала стерня, лісовими просіками та курними шляхами. Шістсот років і трохи довше за вічність. Тільки не було вже ні підприємства, ні шефа, ні відділу, де працював. «Відкрий, відкрий, відкрий», — закликали дзвіночки-янголи. І Жак відкривав — свої груди, роздряпував-роздирав, доки зсередини посипалися банкноти, скімлячи дитячими голосками. Шарпав-відмикав ключем двері, що їх хтось мовби тримав ізсередини. Аж раптом сейф відчинився і явив йому його батька, покійного. Всміхнувся, запрошуючи його, свого Жака… Ось і все, що залишилося від блакитного дня, як прикипіли поглядами до неба, сповнені сподівань: «Все перебудовується. Віднині суспільні взаємини формуватимуться на нових засадах, за що й піднесемо келих!» — грайливилося міріадами віддзеркалень напівсолодке шампанське. Цокалися, сп’янілі від сподівань і розбуялої зелені…

Була зима. Діти кидали одне в одного сніжки, одна з яких влучила у нього. Жак і собі жбурнув. Тепер діти згуртувалися проти Жака. «Так нечесно! — запротестував. — Усі проти одного». «Ви чим тут займаєтеся, Марковичу?» — полився голос, слухаючи який, спізнав приємність. Перед ним стояла секретарка директора. «І не соромно Вам, Марковичу?» — бештила, кокетливо виймаючи сховану за спиною руку — сніжка влучила Жакові в ніс. «Ха-ха-ха», — залилася сміхом, від якого Жакові зробилося ще приємніше. «А я Вас шукаю», — проспівала. «Мене?» — «Атож». — «Шеф?» — «Сам», — кивнула, багатозначно показуючи пальцем угору, звідки сипався сніг. «Щось серйозне?» — «Дуууже», — протягла весело. Жак недолуго всміхнувся. «Перезапускання повітряної кулі. Попередній запуск анульовано. Похибка в задумі. Все від самого початку було неправильно». — «Місце?» — «Атож». — «Час?» — «І час». — «І куля?» — «І куля. Куля насамперед». — «Що з нею?» — «Вади конструкції». — «А шампанське?» — «Шампанське…» — секретарка директора завагалася. «Ну те, знаєте?» — «З шампанським начебто все о’кей», — сказала з ноткою сумніву. «Якісне!» — Жака пойняла непоясненна радість. «Звичайно!» — й собі зайшлася секретарка директора. «До дідька!» — заволав Жак і сповнився, як колись, молодечого захвату. «До дідька!» — сміялася секретарка директора. «До дідька!» — вони кидали одне в одного сніжками, задерикувато сміючись.

Знову узявся падати сніг, тільки не сніг, а білі лапаті блискітки; стелилися килимком, яким урочисто йшли — секретарка у вельоні й весільній сукні і Жак у костюмі з трояндою, пришпиленою на нагрудну кишеню. «Так», — сказав. «Так», — не перечила. «Да будете ви однині…» — поблагословив їх директор, а перед входом чекала «волга» — та сама двадцять перша, новісінька. «Подарунок від колективу», — майоріло каліграфічним прописом. «Прокатай її з вітерцем», — підморгнув Леонід Вікентійович, просунувши голову у віконце. «Щасливого медового!» — побажала Валентина Гнатківна. «Не забудьте про поповнення!» — наказав Аркадійович Петрович. «Рожевощокого», — докинула Христина Вітрувіанівна. «Краще відразу двох», — простогнала Євпраксія Святополківна, багатодітна мати із сусіднього відділу. «Без дітей не вертайтеся!» — гримнув Віталій Валентинович, холостяк, якого хто вже тільки не брався одружувати.

Загуркав мотор, вінички зчистили з лобового скла сніг-блискітки, три відділи їхнього департаменту проводжали їх — його, Жака Марковича, і її, Секретарку Директора. Й аж коли вже котилися, Жак зауважив, що бракує панелі управління, не було коліс, та й узагалі — вони не їхали, а сиділи… у блакитних санях, днище яких неслося сніговою поверхнею, зі стерном, що стирчало з місця, де кріпилося дзеркало заднього бачення, і закрученими баранячим рогом бамперами, як на гуцульських ґринджолах. «Тримайся!» — гукнув Жак, і його голос захлеснувся в зустрічному вітрі.

Навколо галасують діти, сани несуться, звіюючи снігову куряву, женучи і переганяючи; сніг заліплює очі та обличчя, щоки пашать. Жак чує голос Матильди — жінки, яка зве на обід. «Ще трохи», — відмахується. «Негайно!» — «Пів годинки». — «їжа на столі!» — «У мене Нарада». Нахилившись до Секретарки Директора, Жак шепоче: «Ти голодна, Нарадо?». «Нарадо… — белькоче Жак. — У тебе таке ім’я…» А сани невпинно мчать уперед.

Висушивши доріжку вздовж будинку, сонце намагалося зазирнути під дашок під’їзду. Від колишнього асфальту позосталися острівці, не набагато більші від січневого снігу, що дотавав на узбіччі. Від зробленого зливами та відлигами запрошення виконувати легкі й важкі па майже неможливо було відмовитися. Спиридону Мироновичу і Леокадії Їржівні па давалися особливо тяжко. То було дивне подружжя, бездітне, з котом, який лежав на підвіконні, такий самий колоритний, як і його господарі. Погідної днини Леокадія Їржівна виводила лінтюха на прогулянку, не відпускаючи далі, ніж сягав повідок (далі й не прагнув, як простертися на осонні), що ставало предметом розмов і пересудів.

Леокадія Їржівна не шкодувала