Читати книгу - "Джура. Далека пустеля, Ульмас Рахімбекович Умарбеков"

боків. Підвівши голову, я перевалився на бік. На більше не було сили. Десь у кутку халупи скреготнула сухим скрипучим голосом ящірка. Мене пересмикнуло від огиди, і, пересилюючи біль, я таки звівся на ноги. Обережно зробив крок, другий і наткнувся на стіну. Доторкаючись до неї плечем, обережно рушив уперед, шукаючи двері. Та не встиг зробити кілька кроків, як надворі знявся страшенний галас: дівочий плач зливався з благаннями про допомогу і брудною лайкою. Я зрозумів, що відбувається. Гавхар! Невже?! По шкірі в мене сипнуло морозом. Набрівши нарешті на двері, я почав молотити в них ногами. Та, мабуть, ніхто, крім мене самого, того молотіння не чув. Зойки дівчат не тільки не припинялися, а ще посилилися. Почулося чиєсь надривне ридання. І раптом розлючений голос басмача:

— Хапай її! Утече!

Тупіт ніг начебто наближався. І разом з ним дівочий крик:

— Не чіпайте мене, паскудники! Шакали!

Я похолов. Це був голос Гавхар. Що робити? Як їй допомогти?

— Гавхар! Не піддавайся, Гавхар! — загорлав я.

— Кусається, як ослиця! — зойкнув басмач. — Що ти її жалієш? За коси тягни, за коси!

— Та в неї сили, як у верблюда, — відповів йому другий. — Ну покинь, хай їй грець! Завтра дамо їй чосу.

Голоси наближалися. Заторгикали двері, я відступив у куток.

— Нехай ось тут трохи охолоне. Затягай усередину.

Басмач, що тримав Гавхар за коси, перетягнув її через поріг, кинув на землю і щосили копнув ногою в бік. Гавхар охнула і, мабуть, знепритомніла.

— Не треба було так, ще дуба вріже, — сказав басмач, переступаючи поріг.

— До ранку очухається, — відповів напарник. — І ладна ж дівка! Бачив, які в неї груденята?!

Підперши двері, вони пішли, а я покликав неголосно.

— Гавхар!

Вона ворухнулась і застогнала.

— Гавхар, люба!.. Це я. Я, Бекджан!

Гавхар розплющила очі, зробила спробу підвестися і через силу промовила:

— Бекджане… Ой, Бекджане… Вони дівчат збезчестили… Раїму… — Голос їй урвався, вона хлипнула раз, другий і зайшлася плачем.

— Візьми себе в руки, не плач, Гавхар. Це не допоможе.

Вона замовкла. Потім зненацька схопилася з місця і, обнявши мене міцно, зашепотіла:

— Треба тікати!

— Тікати?! — здивувався я і попросив мене розв'язати. — Але як?

— Не знаю, — шепотіла Гавхар, розплутуючи вузли на ремінці, яким були стягнуті мої руки. — Але треба. Вони нас усіх повбивають. Бідолашні дівчата, як їм тепер? Треба тікати. Може, і їх ми ще визволимо. Чого ти мовчиш? Надумай же щось.

У розпачі вона почала обмацувати стіни нашої в'язниці. Та, не знайшовши нічого втішного, повернулася до мене.

— Ну, чого ти мовчиш? Чи, може, надієшся на свого дядька? Я все чула. Але завтра… що завтра буде зі мною?..

Вона з жахом втупилася в моє обличчя, намагаючись вичитати з нього свою долю. Я мовчав, та коли до моїх вух знов долетіли плач і зойк дівчат, притис її до своїх грудей і палко пообіцяв:

— Ми втечемо! Я не віддам тебе нікому!

Людина повинна час від часу давати собі чи іншим якісь обіцянки. Тоді вона знаходить сили й викопати їх.

Так було і цього разу. Шукаючи разом з Гавхар якоїсь лазівки для втечі, ми раптом збагнули, що під ногами в нас пісок. Як же ми раніше про це не подумали?!

Ставши на коліна, я заходився розгрібати пісок під стіною. Ямка ширшала і глибшала з кожною хвилиною. Гавхар не тямила себе з радощів. Ми копали з подвоєною енергією і незабаром опинилися на волі. В чагарнику все ще стояла густа, мов настояна темрява. Неподалік у кількох похмурих халупах-мазанках поблимувало тьмяне світло каганців. Звідти долинав безладний галас п'яних басмачів.

— Бідолашні дівчата, — зітхнула Гавхар, поглянувши, в той бік.

Я потягнув її за руку. Треба було тікати, доки не розвіявся нічний морок.

Незабаром чагарі скінчилися.

— Куди тепер? — спитала Гавхар.

Я озирнувся навкруги і нічого не побачив. Усе зникло під покривалом ночі.

— Найкраще було б вийти до річки.

Гавхар погодилась. Але де та річка? Цього не знав ані я, ані вона. І ми рушили наздогад.

VIII

До самого ранку ми йшли, не думаючи про відпочинок. Чагарники лишилися так далеко позаду, що ми про них могли й забути, коли б не страх, що за нами вишлють погоню. Через те я раз у раз озирався в тривозі назад. Та поки що ніякого натяку на небезпеку не було. Мабуть, нашого зникнення ще не помітили. Кому спало б на думку згадувати про нас серед ночі. От коли настане рамок — друге діло. Хоча й тут лишалася надія: збагнувши, що за ніч ми могли далеко забігти, може, й не кинуться ноші за нами: пустеля безмежна, де тих утікачів шукати?! До цих думок домішувалася гордість від того, що я визволив Гавхар. Ось вона іде поряд: очі втупила вдалечінь, губи зціплені, брови насуплені. Свої малесенькі черевички перекинула через плече, зв'язавши шнурками, і простує оце так, босоніж, поки пісок прохолодний, та ще намагається йти в ногу зі мною.

Хтозна, якби не було її поряд зі мною, якби самою своєю присутністю не спонукала вона мене бути рішучішим, сміливішим, чи не валявся б я зараз у тій басмацькій буцегарні із зв'язаними руками, нарікаючи на долю?! Ідучи тепер поряд з Гавхар і поглядаючи раз у раз на її обличчя, яке світилося відвагою і якоюсь натхненною вірою в правду, я подумав нараз, що якісь обставини могли навіки позбавити мене змоги милуватися нею. Ці думки, на жаль, були вже не такі й далекі від істини. Через те й озирався я раз у раз назад, побоюючись погоні. Як скінчилася втеча Берди, ми знали. Певна річ, не зглянулися б вони й над нами.

Смерті я не боявся.