Читати книгу - "Тихий Дін. Книга перша, Шолохов Михайло"

Ось я сотникові відрапортую. — Але сотникові чомусь так і не сказав, а на Григорія тижнів зо два гнав гонку, чіплявся до кожної дрібниці, позачергово посилав на варту і уникав зустрічатись очима.

Нудний, одноманітний порядок дня вимотував живе. До вечора, аж доки сурмач просурмить зорю, мотались на муштрі в піших і кінних лавах, прибирали, чистили й вигодовували на конов'язях коні, і товкли безглуздя словесности і тільки о десятій годині, після перевірки і призначення на варту, ставали на молитву,' і вахмістр, обводячи вишиковану шерегу круглими олив'яними очима, заводив зроду хрипкуватим голосом "отче наш".

Зранку починалась та сама волинка, і минали дн; різні і в той же час подібні, як близнята.

На весь маєток, крім старої дружини управителевої, була одна жінка, на яку заглядалася вся сотня, не виключаючи й офіцерів, — молоденька, гарненька управителева поко-увка — полька Франя. Вона часто бігала з дому до кухні, де панував старий безбровий кухар.

Сотня* розбита під час муштри на чоти, зідхаючи й підморгуючи, стежила за —шелестінням сірої Франиної спідниці. Почуваючи на собі постійні погляди козаків і офіцерів, вона наче вимастилася в потоках похоті, що їх випромінювали три сотні очей, і, задирливо здригаючи стегнами, бігала з дому до кухні, з кухні в дім, усміхаючись чотам по черзі, панам офіцерам порізно. Її уваги домагались усі, але, за поголосками, поспіх мав самий тільки сотник, кучерявий і густоволохатий з ніг до голови. Вже напровесні сталося це. Того дня Григорій чергував на стайні. Він частіш бував в одному кінці стайні, де не мирилися офіцерські коні, потрапивши в товариство кобили. Була обідня перерва'. Григорій допіру вишмагав батогом білонового осавулового коня і, відійшовши, заглянув в станок до свого гнідого. Кінь мокро хрумтів сіном, косив на господаря— рожеве окщ підгинаючи задню забиту на рубанні ногу. Підправляючи на ньому недоуздок, Григорій почув тупотіння і— приглушений крик в темному кутку стайні. Він пішов попід станками, трохи здивований незвичайним шумом. Очі йому заліпила в'язка темрява, що несподівано ринула в прохід.

Грюкнули двері стайні, і чийсь стриманий голос пошепки крикнув: .

— Швидше, хлопці!

Григорій прискорив кроки.

— Хто такий?

На нього, помацки пробираючись до дверей, нахопився урядник Попов.

, — Ти, Грицьку? — шепотнув він, лапаючи плечі' Григорія.

— Стривай, що тут таке?..

Урядник подренчав винуватим смішком, схопив Григорія за рукав.

— Тут... Чекай, куди— ти?

Григорій, вирвавши руку, розчинив двері. На збезлюднілому подвір'ї ходила попеляста з підрізаним хвостом курка і, не тямлячи, що завтра надумав кухар зварити з неї суп для пана зшравителя, навходячки копала гній і квоктала, роздумуючи, де б то покласти яйце.

Світло, плеснувши Григорієві в вічі, на секунду засліпило його, він затулив очі долонею і повернувся, почувши в1 темному кутку стайні шум, що все дужчав.

Торкаючись рукою стінки, пішов туди; ня станку І на ясл х ,ПР0ТИ Дверей витанцьовував соняшний зайчик. Григорій ішов, мружачись від світла, що обпалило йому зіниці, йому назустріч трапився Жарков-жартун. Він ішов, на ході застібаючи ширіньку шаравар, мотаючи головою.

— Ти чого? Що ви тут?..

— Іди швидше! — шепотнув Жарков, дихаючи в обличчя Григорія засмерділим запахом брудного рота, — там... там чудо!.. Франю там затягли хлопці... Розстелили... — Жарков хахикнув і, урвавши сміх, глухо стукнувся спиною об рублену стінку стайні, так бо відкинув його Григорій. Той біг на шамотню, в розплющених очах його, вже призвичаєних до темряви, білів жах. В кутку, там, де лежали попони, густо товпились козаки — вся перша чота. Григорій, мовчки розкидаючи козаків, протиснувся наперед. На підлозі, безсоромно і страшно розкинувши ноги, що біліли в темряві, не рухаючись, лежала Франя, з головою закутана попонами, в спідниці, розірваній і збитій вище грудей. З неї оце лиш устав, придержуючи шаравари, козак, і, не дивлячись на товаришів, криво посміхаючись, відійшов до стінки, посту-тіаючись місцем черговому. Григорій кинувся назад і підбіг до дверей.

-г— Ва-а-хмістр!..

Його наздогнали коло самих дверей, валяючи назад, затиснули долонею рота. Григорій від коміра до краю розірвав на одному гімнастівку, встигнув ударити другого ногою в живіт, але його підім'яли, так само, як Франі, замотали голову попоною, зв'язали руки і, мовчки, щоб не вгадав по голосу, поне'сли й кинули в порожні ясла. Давлячись смердючою шерстю попони, Григорій намагався кричати, бив ногами в перегородку. Він чув перешіптування* там, у кутку, скрип дверей, у які входили й виходили козаки. Хвилин через двадцять його розв'язали. На виході стояв Еахмістр і двоє козаківч з іншої чоти.

— Ти примови! — сказав вахмістр, часто блимаючи й дивлячись убік.

— Дурня не клей, а то... вуха відріжемо! — посміхнувся Дубок — козак чужої чоти.

Григорій бачив, як двоє підняли сірий клунок, — Франю. (в неї, вистромляючись з-під спідниці гострими кутами, непорушно звисали ноги і, злізши на ясла, викинули у вилом у стіні, де відривалася погано прибита діль. Стіна виходила в сад. Над кожним станком курилось угорі брудне малесеньке віконце. Козаки застукали, вилазячи на перегородки подивитись, що робитиме Франя, впавши коло вилому; деякі кваплячись виходили з стайні. Звіряча цікавість штовхнула й —Григорія. Вчепившись за бантину, він підтягнувся на руках до віконця і, знайшовши ногами підпору, глянув униз. Десятки очей дивились крізь закопчені вікна на ту, що лежала під стіною. Вона лежала горілиць, ножицями зводячи і розводячи ноги, шкрябала пальцями талий коло стінки сніжок. Обличчя її. Григорій не бачив, але чув притишене

сопіння козаків, що стирчали коло вікон, і хруст приємний і м'який сіна.

Вона лежала довго, потім устала рачки. У неї тремтіли підламуючись руки. Григорій виразно бачив це. Хитаючись звелася на ноги, і, розкуйовджена, чужа і незнайома, обвела вікна довгим, довгим поглядом.

І пішла, хапаючись одною рукою за кущики каприфолій, другою спираючись і відштовхуючись від муру.

Григорій плигнув з перегородки, розтираючи долонею горло; він задихався. Коло дверей йому хтось, він навіть не пам'ятає хто, діловито й виразно сказав:

— Дзвякнеш кому — істинний христос, уб'ємо. Ну?

На муштрі чотовий офіцер, побачивши відірваного ґудзика на шинелі Григорія', спитав:

— Хто тебе тягав? Це ще що за мода?

Григорій глянув на кружальце, витиснуте в сукні відірваним ґудзиком; пронизаний спогадом, вперше за довгий час мало не вибухнув плачем.

III.

Над степом жовта соняшна спека. Жовтим порохом курять невикошені визрілі саги пшениці. До частин косарки не доторкнутись рукою. Вгору не підвести голову. Зсиня жовта пошивка неба розпечена спекою. Там, де кінчається пшениця, — шафранне цвітіння доннику.

Хутір скочував у степ. Косили жито. Висилювали в косарках коней, задихались у задусі, в пряному поросі, в хрипі, в спеці... Вітер, що напливав від Дону рідкими хвилями, підбирав поли пороху; маривом, мов чадрою, тушкав колюче сонце.

Петро, що скидав з косарки, випив від ранку половину двовідерної боклаги. Пив теплу противну воду, і через хвилину зсихалося в роті, мокла сорочка й текло з обличчя, шкварчав у вухах трельчастий дзвін, реп'яхом застрявало .в горлі слово. Дарка, зап'явши хусткою обличчя, розстіб-нувши сорочку, копичила. В долинці, між побурілих грудей, збірався сірий, зернистий піт. Коні, запряжені в косарку, поганяла Наталка. В неї буряком шаріли опалені щоки, сльозились очі. Пантелей Прокопович ходив по постатях, мов викупаний. Мокра сорочка, не просихаючи, палила тіло. Здавалось, що не борода стікає в нього з обличчя на груди, а чорна розтала коломазь.

— Вмилився, Прокоповичу?—крикнув з воза, проїжджаючи проз, Христоня.

— Мокро, — махнув Прокопович рукою і покульгав, розтираючи подолом сорочки вогкість, що збиралась на животі.

—. Петре, — крикнула Дарка, — ох, кінчай!

— Почекай, загін проїдемо.

— Перечекаємо спеку. Я кину!

Наталка спинила коні, задихаючись, мов би вона тягла косарку, а не коні. До них ішла Дарка, поволі переставляючи по стерні чорні, намуляні чириками ноги.

— Петрусю, тут же став недалечко.

— Ну й недалечко, верст зо три!

— Скупатись би,

— Поки дійдеш звідтіль... — зідхнула Наталка.

— І якого чорта йти. Коні випряжемо й верхи!

Петро боязко глянув на батька, що вершив копицю/ махнув рукою.

— Випрягайте, баби!

Дарка відчепила посторонки і хвацьки скочила на кобилу. Наталка, щулячи в усмішці потріскані губи, підвела коня до косарки, примощуючись сісти з косаркового сидіння.

— Давай ногу, — прислужився Петро, підсаджуючи її. Поїхали. Дарка з оголеними колінами і збитою назад хусткою, поскакала вперед. Вона по-козацьки .сиділа на коні і Петро не стерпів, щоб крикнути їй услід:

— Ей, гляди, намуляєш.

— Дарма! — відмахнулася Дарка.

Перетинаючи літняк, Петро глянув ліворуч. Далеко, по сірій спині шляху, від хутора, швидко посувалася, весь час міняючи обрис, куряна грудочка.

— Верхи хтось біжить, — примружився він.

— Швидко! Ти глянь, як курить! — здивувалась Наталка.

— Що б воно? Дарко! — гукнув Петро до жінки, що клу-сувала попереду, — зажди, он вершника подивимось.

Грудочка впала в долинку, вибралась звідтіля збільшена до розмірів мурашки.

Крізь куряву просвічувала постать вершника... Хвилин через п'ять стало видно ясніш. Петро вдивлявся, поклавши на криси бриля брудну долоню.

— Так недовго й коня запалити, учвал жене.

Петро, нахмурившись, зняв з крисів бриля руку, якась тривога торкнулась його обличчя і застигла на розвилку піднесених брів.

Тепер уже ясно видно було вершника. Він гнав чвалом, лівою рукою придержував кашкета, в правій в'яло майорів запорошений червоний прапорець.

Він проскакав повз Петра, що з'їхав з шляху, так близько, що чути було гучке хропіння коня, коли вдихав той у легені розпечене повітря, гукнув, оскіривши квадратовий сірокам'яний рот:

т

— Сполох!

На слід, залишений в поросі підковою його коня, упав шматок жовтуватого пінного мила. Петро провів очима вершника. Одне залишилось у нього в пам'яті: тяжке хропіння напівзагнаного коня і, коли глянув у слід йому, мокрі крижі, що нестерпно виблискували, мов те лезо крицеве.

Не усвідомивши ще остаточно нещастя, Петро тупо оглянув тремтячий в поросі шматок мила, степ, що сповзав до хутора хвилястим схилом.