Читати книгу - "Проект «Україна»: Архітектори, виконроби, робітники. Тексти, Данило Борисович Яневський"

Інструментом стали гасла негайного завершення війни, негайної ліквідації інституту приватної власності, насамперед на землю, та незаконну передачу цієї власності до так званих «земельних комітетів», тобто 90 % (ба більше всього населення) неписьменного селянства. Саме ухвалення УЦР відповідного земельного «закону», який нічого спільного з правом не мав, зумовив:

— реактивні темпи розвалу Східного фронту;

— втечу УНР з табору переможців І Світової війни, перехід до табору переможених;

— радикальну (але швидкоплинну) підтримку селянством як Центральної Ради, так і проголошеної нею УНР, яка, згідно із міфологічними селянськими уявленнями одна тільки і могла раз і назавжди гарантувати їм право на земельну власність.

Принагідно зауважимо на унікальності (в поганому сенсі цього слова) українського досвіду: чи не вперше в історії модерної Європи державу проголосила громадська організація, а не легітимні Установчі збори (типу Континентального конгресу США).

Саме українське село зіграло недовгу роль бурхливого мобілізаційного ресурсу українського націонал-соціалізму, який уособлювали карликові Українська партія соціалістів-революціонерів (М. Грушевський) та Українська соціал-демократична робітнича партія (Володимир Винниченко).

Як такий мобілізаційний ресурс не могли виступити інші соціальні та національні групи населення 9 південно-західних російських губерній. Так, польські політичні партії та польська громада в цілому не могла підтримати курс М. Грушевського, курс українських націонал-соціалістичних партій, курс УЦР та УНР тому, що впродовж попередньої історичної епохи послідовно обстоювали правовий принцип відновлення Речі Посполитої в кордонах 1772 р. Від 1863 р. «метою боротьби» патріотичного польського політикуму було створення «Сполучених Польщі, Литви і Русі без жодної гегемонії з цих трьох націй» із застереженням, що надається «литвинам і русинам цілковита свобода залишатися в зв’язку з Польщею або ж розпоряджатися собою за власною волею»[50].

Російські політичні партії та російськомовна частина населення (крім, хіба, більшовиків) не могли підтримати вищезазначений курс тому, що підтримували територіальну та державну цілісність Росії, її реформування через інститут Всеросійських Установчих зборів. Більшовики не могли підтримати цей курс тому, що виступали в принципі проти існування будь-яких національних держав, проводили курс на розпалювання так званої «всесвітньої соціалістичної революції», тобто людської різанини у всесвітньому масштабі.

Підтримали політичну лінію Михайла Грушевського лише деякі представники деяких єврейських соціалістичних груп сіоністського спрямування. Основним їх мотивом було справедливе прагнення забезпечити елементарні громадянські права євреям в країнах проживання. Отже, вони надали політичну підтримку УЦР саме з огляду на цю обставину, а також в обмін на контраверсійне зобов’язання УЦР підтримати створення незалежної єврейської держави в Палестині. Останнє, між іншим, зовнішніх партнерів голови УЦР цілком влаштовувало, оскільки об’єктивно шкодило британським інтересам на Ближньому Сході, отже, було на руку країнам Почвірного союзу.

Доктринальні погляди М. Грушевського в царині державного переустрою Росії

Останні за часом серйозні дослідження свідчать: основними ідеями в сфері державного будівництва, якими керувався голова УЦР на рівні публічної риторики, були наступні:

— провідником національного відродження є український інтелігент,

— безперервність історичного буття українського народу є доконаним фактом,

— «істотною домінантою», яка визначає «динаміку національного відродження», є «українська національна ідея».

Сам М. Грушевський вичерпного несуперечливого визначення дефініції «українська національна ідея» так і не сформулював — чи то за браком часу, чи то за відсутністю потреби. Натомість він «науково обґрунтував» інше поняття — «національна свідомість», як «духовний фундамент», на якому «здійснюється національне відродження». А «вирішальним контрапунктом, що сформулював і науково обгрунтував методологічні основи національного відродження в Україні, стала історична схема М. Грушевського»[51]. На думку Грушевського-науковця, в самій історії «діють три основні групи чинників: «народ, територія і культура, що свідчить про поліфакторність історії». При цьому він вбачав «основу історії народу в традиціях та культурі, які акумулюють в собі основні вартості»[52], а саму культуру — «одним з найбільш стабільних чинників історичного прогресу». Із таких аксіоматичних тверджень цілком логічно випливав наступний висновок — основними завданнями національного руху повинні бути формування національної свідомості; поширення видавничої справи; засвоєння мови; створення національної школи; поширення освіти; розвиток літератури та літературного процесу[53].

Оскільки, на думку М. Грушевського, «історія подібна до незрівнянної епопеї, якою є поділ людства до щастя і правди», остільки саме сучасна йому доба повинна була «ґрунтуватись на свідомості своєї солідарності з іншими, на подоланні індивідуалістичних тенденцій, адже солідарність є умовою успішного розвитку і прогресу як окремого народу, так і людства загалом». Саме «реалізація в суспільстві солідарних почуттів», вважав голова УЦР, є «шлях до правди, добра, щастя». Таким чином, підсумовував вчений, «основними тенденціями суспільного розвитку «є тенденції солідаризму та індивідуалізму»[54].

Саме з цим теоретичним наробком на герці державного будівництва Михайло Сергійович Грушевський і заходився будувати незалежну, самостійну, соборну Українську державу. Власне цим обмежувалися донедавна і знання про державницькі уявлення та візії голови УЦР.

2008 р. авторитетні дослідники Т. Осташко та Ю. Терещенко запровадили до обігу науково-документальне видання, присвячене драматичній долі одного з австрійських ерцгерцогів — Вільгельма Габсбурга-Лотаринзького, відомого в історії нашого народу під прізвиськом Василь Вишиваний.

Дослідники чи не вперше в українській історіографії констатували очевидну для польської політичної думки тезу: остаточний розділ Польщі 1796 р. не означав, як виявилося, завершення процесу в цілому: польський спадок продовжував хвилювати європейських правителів, насамперед Габсбургів, Гогенцоллернів та Романових впродовж всього ХІХ ст. Кожен мріяв про своє:

— «одвічною мрією» перших було — приєднати до імперії всю Польщу», і тому імперський Відень ніколи не погоджувався на поділ Галичини на польську та українську частини;

— Берлін прагнув імплементувати в політичну практику концепцію «королівства Київського» відомого німецького філософа Едуарда Гартмана, яка була схвалена особисто канцлером Отто фон Бісмарком[55];

— самозрозумілою метою Романових було приєднання до своїх південно-західних володінь підавстрійської Галичини: це дозволяло, з одного боку, послабити Австро-Угорщину, з другого — не допустити подальшого наростання польського руху спротиву та, заразом, поменшити католицькі впливи на окупованих («південно-західних» імперських) польських теренах.