Читати книгу - "Проект «Україна»: Архітектори, виконроби, робітники. Тексти, Данило Борисович Яневський"

На рівні політичної практики події розвивалися наступним чином.

Офіційна позиція Габсбурзького трону полягала, «в тому, що відповідно до угоди з Вільгельмом I, із російських областей Польщі, зайнятих союзними військами у ході воєнних дій, буде утворена самостійна монархія з дідичною монархією і конституційною формою правління». Включати Галичину до складу цієї держави не передбачалося в принципі, а в принципі передбачалося «розширити автономію Галичини» із правом «самостійного урядування у своїх краєвих справах».

Обережна позиція Австрії в цьому питанні зрозуміла — її підданими були 3 мільйони русинів, які під габсбурзьким скіпетром за століття розвинулися у повноцінну націю. Єдине, чого їм бракувало як нації, — своєї держави. «Для Австрії як безпосередньої сусідки України, — слушно відзначають Т. Осташко та Ю. Терещенко, — і мови не могло бути про сприяння перетворенню останньої на сильну й незалежну державу», тим більше, додамо від себе, під німецьким протекторатом.

Крім того, «Берестейські переговори поставили у практичну площину переведення поділу Галичини, що загрожувало перспективам політичних домовленостей з поляками. Необхідно було також вирішувати питання про те, кому належить Холмщина, частково окупована австрійськими військами… Виснажена війною, переобтяжена проблемами внутрішньої перебудови, нестачі продовольства і сировини, Австро-Угорщина, таємно від своїх союзників вела переговори з Антантою про сепаратний мир. Ось чому вона неохоче пішла на підписання Берестейського миру, зрештою, так і не ратифікувала його і денонсувала таємну угоду про поділ Галичини на польську та українську частини»[56].

Однак, у вищих імперських колах існували й інші погляди на «польське» та «українське» питання в контексті назрілого переформатування двоєдиної монархії. Антиросійські погляди наступника престолу Габсбургів Франца-Фердинанда були відомі українським діячам. «Таємним політичним радником» ерцгерцога був о. Тит Войнаровський, «довголітній адміністратор маєтків» Предстоятеля Української греко-католицької церкви Митрополита Андрія Шептицького.

Головний мотив інтересу Франца-Фердинанда до «української проблеми» — намір у разі сходження на престол реформувати «двоєдину» Австро-Угорщину у «триєдину» монархію. Третьою рівноправною частиною мала бути сформована «хорватсько-південно-слов’янська» держава. Всі ці плани в один момент перекреслила куля Гаврили Принципа.

Тим не менше, і після сараєвського пострілу головна мета — «тривале послаблення Росії» продовжувало залишатися «головною метою» Австро-Угорщини у війні. В практичній політичній площині це, зокрема, означало зацікавленість Габсбургів у створенні на території Росії окремої української держави, але без Східної Галичини. В цьому пункті престол та австрійський український політикум принципово розходилися.

В цьому контексті важливо пам’ятати, що Австро-Угорщина (Österreich-Ungarn), на відміну від Російської імперії, була не централізованою, а конфедеративною монархією. Її повна офіційна назва «Королівства і землі, представлені в Рейхсраті та Землі Священної Угорської корони Святого Стефана» («Die im Reichsrat vertretenen Königreiche und Länder und die Länder der heiligen ungarischen Stephanskrone»). Тобто вона складалася з двох держав — власне Австрії та власне Угорщини, об’єднаних в т. зв. «дуалістичну» державу на чолі з «Кайзером та Королем» (Kaiser und König, скорочено K. K.) з династії Габсбургів.

Кожна з двох частин їх імперії мала політичну та адміністративну автономію, власний уряд та парламент. Австрійський парламент Райхсрат (Reichsrat) складався з двох палат — верхньої (палата панів, Herrenhaus) та нижньої (палата депутатів, Abgeordnetenhaus).

Напередодні І Світової війни верхня палата, т. зв. Палата Панів, складалася з 291 постійного члена: 14 ерцгерцогів, 18 архієпископів та єпископів (серед них — 5 князів-архієпископів, 5 архієпископів, 8 князів-єпископів), 90 з числа аристократів-землевласників та 169 довічних (подароване членство). До слова, членом саме цієї Палати був Митрополит Андрей Шептицький. Нижня палата нараховувала 516 депутатів, які обиралися за куріальним принципом всіма підданими імперії — чоловіками, старшими за 24 роки. Депутати від Королівства Галичини та Герцогства Буковини — українці за походженням — об’єднувалися в парламентський «Клюб» — Українську Парляментарну Репрезентацію. Діяла вона на підставі власного статуту від 8 листопада 1916 р. В цьому документі йшлося, зокрема про таке: «1. Всї українські парляментарні посли та члени палати панів з Галичини без огляду на партії творять один клюб парляментарний, якого назва: «Українська Парляментарна Репрезентація». 2. Цїллю сеї парляментарної клюбової орґанїзації є заступати український нарід як цілість в парляментї та поза парляментом, а зокрема в теперішну пору оборона національних інтересів українського населення Галичини, загроженого заповідженим відокремленєм Галичини»[57].

Отже, питання про майбутній державний статус ВСІХ етнічних українських земель було предметом гострих дискусій в австрійському політикумі, зокрема українському. Наслідок, як завжди і всюди буває в таких випадках, не забарився. Від керівництва Українською Парляментарною Репрезентацією були усунені «поміркована» фракція в особі барона Миколи Василька (представляв Буковину) та Костя Левицького (представляв Галичину) та ін., які обстоювали необхідність україно-польського діалогу в питаннях про можливу майбутню долю всієї Галичини, а не тільки «української» її частини.

Кермо перейшло до рук радикально антипольські налаштованих Лева Бачинського, Євгена Олесницького, Євгена Петрушевича, Ю. Романчука.

Останні висунули на перший план ідею створення в межах Австро-Угорщини окремого національного коронного краю у складі української частини Галичини та Буковини. Саме ці плани галицького проводу, тобто створення із Східної Галичини та Буковини «одну єдину провінцію «Україна» у складі Австрії» підтримував і намагався реалізувати також і В. Габсбург-Лотаринзький / В. Вишиваний.

Єдиної концепції на майбутнє своєї країни еміграційне українське політичне середовище виробити на століття так і не спромоглося. Під впливом ідеї видатного українського політичного мислителя (між іншим, поляка за походженям) В’ячеслава Липинського «про позитивну роль німецьких династій у державотворчих процесах на Балканах», група емігрантів з «Великої України» та Галичини, яка зійшлася на «таємну політичну нараду» у Львові в 1911 р., висунула «на порядок денний питання про політичну самостійність України» «у трьох