Читати книгу - "Проект «Україна»: Архітектори, виконроби, робітники. Тексти, Данило Борисович Яневський"

1) Іоахім, шостий син Вільгельма II;

2) один з синів австрійського ерцгерцога Франца-Фердинанда;

3) один з представників дому Романових.

Основна політична вимога — створення на т. зв. «українських етнографічних землях» під протекторатом або Росії або Австро-Угорщини конституційної монархії, нейтральної щодо обох імперій. Власне саме задля реалізації цієї яскравої ідеї в Східній (українській) Галичині і було створено «Союз Визволення України». Впродовж всього періоду своєї діяльності патронувався та фінансувався австрійською владою аж до офіційного їх розриву в 1914 р., коли остання остаточно «віддала перевагу польській складовій своєї політики»[58].

Попередні висновки

Наявні на сьогодні відомості дозволяють констатувати: напередодні усунення від влади імператора Миколи II політичні сили, які діяли на більшості території сучасної України, обґрунтували такі основні підходи до переустрою Російської держави та механізми їх імплементації.

Перший, правовий та легітимний (тобто такий, який виразно підтримувався більшістю населення), якій обстоювали більшість членів масонських лож та загальнодемократичних партій, в ч. ч. утворених на базі гуртків української інтелігенції: Росія — федеративна демократична республіка; інструмент установлення — Всеросійські Установчі збори. Цей принцип підтримувався союзниками Росії по коаліції.

Другий, також правовий (але нелегитимний з точки зору більшості населення підросійських земель), який обстоювали польські політичні партії, вимагав відновлення Речі Посполитої в кордонах 1772 р. Цей принцип, на відміну від першого, не підтримувався країнами Згоди, насамперед Великою Британією.

Ці обидва правових принципів виходили з несумісних між собою концепцій права і не могли бути узгоджені в межах однієї політичної системи.

Третій, політичний принцип, який об’єктивно намагалися реалізувати М. Грушевський та його прихильники, мав за мету створення на неіснуючих в правовому або адміністративному сенсі «українських етнографічних землях» «національної» держави (у формі монархії) під австрійським протекторатом. Засіб реалізації вбачався в стимулюванні державного розвалу Росії, зокрема шляхом якнайскоршої ліквідації Східного фронту І Світової війни, майнових станів, інституту приватної власноті, існувавшої політико-правової системи.

Четвертий, також політичний принцип, полягав в необхідності створення на території так званих «українських етнографічних земель» національної соціалістичної республіки «робітників та селян» як інструменту національного розвитку «українського» народу. Засіб реалізації — «національна» революція робітників та селян у союзі з аналогічною революцією на теренах великоруських губерній. Адептами цього підходу виступали, насамперед, В. Винниченко та основна маса членів українських націонал-соціалістичних партій.

П’ятий політичний принцип, який намагалися пропагувати та реалізувати маргінальні політичні групи типу Української партії самостійників-соціалістів, полягав в необхіності проголошення самостійної незалежної Української держави — «від Карпат до Чорного моря».

Несинхронізовані між собою у часі та просторі спроби імплементації вказаних та інших політичних цілей у поточну реальність мали наслідком фізичне знищення на території сучасної України основної маси елітних суспільних груп, руйнування біологічних основ існування народу, ліквідацію основних культурних та інтелектуальних досягнень попередньої історичної доби, установлення тоталітарного режиму, умовою існування якого була ліквідація національних, культурних, конфесійних та інших форм самоідентифікації народів на окупованих територіях, створення якісно нової спільноти, ментально та психологічно не пов’язаної з надбаннями попередньої тисячолітньої доби.

В другій частині цієї розвідки ми, на прикладі конкретних дій основних політичних гравців, які діяли на більшості території сучасної України, спробуємо дослідити коректність або хибність викладених тез.

Частина II

1917 р. Хроніка

На Західному театрі військових дій (ТВД) продовжувалася «необмежена» підводна війна, оголошена Німеччиною 1 лютого. Військові дії на інших ТВД практично не проводилися, «центр ваги операцій цього періоду ліг виключно на плечі англо-французів», «французький уряд висуває доктрину… боротьби на виснаження».

Таким був поточний зовнішній фон, на якому почали розгортатися події, які згодом дістали назву «Лютневої революції». О 6-й ранку 1 березня Київський міській голова, масон (далі — (м)) Ф. Бурчак прочитав телеграму, в якій його «брат», депутат Державної Думи О. Бубликов, підтверджував повідомлення голови Думи М. Родзянка про усунення від влади імператора Ніколая II та про перехід всієї повноти влади в державі до рук парламенту. Саме Ф. Бурчак та його однодумці-масони негайно провели збори осередку Всеросійського союзу міст (М. Біляшівський (м), А. Вязлов (м), Д. Дорошенко (м), Ф. Матушевський (м), А. Ніковський (м), Ф. Штейнгель (м), які ухвалили створити координуючий орган діючих в місті політичних партій та громадських організацій. Того ж дня ухвалу легалізували через управу Київської міської думи.

«…Многолюдное собрание представителей украинских местных и некоторых провинциальных организаций и групп …единогласно приветствовало образование нового правительства и постановило оказывать ему всяческое содействие».

Німецькі війська на Західному фронті розпочали плановий відступ на відстань 135 км. з лінії Нуарас-Суассон на т. зв. «лінію Зигфріда».

«…состоялось весьма многолюдное собрание членов различных украинских организаций. На собрании этом все организации объединились и вошли в состав комитета «Центральна Рада». … Собрание послало приветственные телеграммы председателю совета министров кн. Львову и министру юстиции Керенскому с выражением надежды, что в свободной России будут удовлетворены все законные права украинского народа».

У своїй першій відозві «До Українського народу! Народе український!» УЦР фактично обіцяє вибори на основі загального, рівного, прямого й таємного виборчого права та висловлюється на підтримку федеративного принципу державного устрою майбутньої Росії.

УЦР ухвалила, що її «політично-національним мінімумом є домагання демократичної республіки для України, себто навіть Гетьманщини і цілковитої самостійності, коли се можливо».

Саме в цей день в рішеннях УЦР проявилися