Читати книгу - "Лицедії, Сомерсет Вільям Моем"

— О ні, розумієш і прекрасно розумієш. Ти розсердилася на мене й вирішила помститися. І помстилася — ще й як! Краще виказати зневагу до мене ти не змогла б.

— Чого ж я мала б мститися тобі? Чого мені сердитися на тебе?

— Бо я поїхав з Роджером, а ти хотіла, щоб я повернувся на віллу.

— Але ж я сказала-тобі, що можеш їхати. Навіть побажала добре повеселитися.

— Я знаю, але очі твої аж палали від злості. Я не хотів їхати, та Роджер наполіг. Я сказав, що треба було б повернутися і повечеряти з тобою й Майклом, але він відповів, що ви зрадієте, коли здихаєтеся нас. Я подумав, що він має рацію, а коли побачив, що ти сердишся, відступати було вже пізно.

— Я зовсім не сердилася. Звідки ти це взяв? Що поганого в тому, що ви захотіли трохи розважитися? Невже ти вважаєш, що я таке чудовисько, що й трохи вам не дозволила б повеселитися за весь час? Бідне ти моє ягнятко, єдине, чого я боялася, коли ти був у нас, так це щоб тобі не було нудно. Я так хотіла, щоб ти добре й весело проводив час!

— Тоді чому ж ти передала мені гроші й написала такого образливого листа?

Голос у Джулії зірвався, підборіддя почало тремтіти, м’язи обличчя більше не слухалися її, і це справляло надзвичайно зворушливе враження. Том збентежено відвернувся.

— Я просто не хотіла, щоб ти витрачав свої гроші на чайові. Я ж знаю, що ти не мільйонер і що ти й так чимало роздав уже слугам. Я ненавиджу жінок, що зустрічаються з молодими хлопцями й примушують їх за все платити. Це ж непристойно! Я навіть не подумала, що це тебе образить.

— Слово честі?

— Ну звичайно ж! Боже, невже після всього, що між нами було за ці місяці, ти ще можеш сумніватися? Якби те, що ти про мене подумав, було правда, то я була б підлою, жорстокою й гидкою тварюкою, була б грубою, безсердечною поганню. Невже ти можеш про мене таке подумати?

«Оце так запитання!» — подумала вона.

— Все одно мова зараз не про це. Мені не треба було брати в тебе коштовні подарунки й позичати гроші. Через цю помилку я опинився в ідіотському становищі. І тепер розумію, що в тебе є всі підстави зневажати мене. Все, власне, зводиться до того, що я не маю права знатися з людьми, набагато заможнішими від мене. А я наївно гадав, що мені це дозволено. Звичайно, я приємно проводив час і жив, як у казці, але тепер цьому буде край. Більше я до тебе не приходитиму.

Джулія голосно зітхнула.

— Все це свідчить тільки про те, що ти мене зовсім не любиш.

— Навіщо ти таке кажеш!

— Ти для мене найдорожча у світі людина. І ти це знаєш. Я така самотня, і наша дружба приносила мені невимовну радість. Мене оточують усілякі підлабузники й негідники, а ти, — я знала це, — бачив у мені людину. Я відчувала, що завжди можу покластися на тебе. Мені так приємно було проводити з тобою час. Ти був єдиною людиною в світі, в чиєму товаристві я могла залишатися сама собою. Ти навіть уявити собі не можеш, як я раділа кожній можливості хоч трошки тобі допомогти. І ті маленькі подарунки я робила не заради тебе, а заради себе; для мене було справжнім щастям дивитись, як ти користуєшся речами, які я тобі подарувала! Якби ти хоч трошки любив мене, то якою радістю для тебе були б мої подарунки!

Джулія знов підвела на Тома очі. В разі потреби вона легко могла заплакати, і зараз, коли в, неї так тяжко було на душі, сльози майже без зусиль навернулися їй на очі. Том ніколи раніше не бачив, як вона плаче. Вона вміла плакати не схлипуючи, широко розплющивши свої чарівні темні очі, — і обличчя її в ці хвилини залишалося майже нерухоме. Мовчання, трагічна застигла поза справляли разючий ефект. Востаннє Джулія плакала так у п’єсі «Розбите серце». Боже, скільки душі вона вкладала в цю роль! Джулія дивилася просто перед себе. Серце її й справді розривалося від болю, але що це? Друге «я» хоч і співчутливо, але спокійно спостерігало за нею, оцінюючи й схвалюючи кожен її жест. Джулія не дивилася на Тома, але знала, що він пополотнів. Вона відчула, як раптовий біль пронизав його серце, відчула, що він не має сили дивитися більше на її страждання.

— Джуліє! — вигукнув він надломленим голосом.

Вона повільно перевела на нього свої заплакані очі. Тепер він бачив поряд з собою не жінку, що плаче, а уособлення всього людського горя — безмежного й невтішного горя, що випало на долю людини. Вражений до глибини душі, він впав навколішки й обняв її.

— Люба, кохана…

Джулія ще якусь хвилину сиділа непорушно. Здавалось, вона не бачила, що він поруч. Том цілував її мокрі очі, шукав устами її уста. Вона підставила їх йому так, наче була безвладна над собою, наче не розуміла, що з нею коїться, наче втратила всю свою волю. Злегка подавшись уперед, вона притиснулася до нього всім тілом, і поступово руки її обвилися навколо його шиї. Вона лежала в його обіймах — не мляво, а так, наче вся сила, вся енергія залишили її. Його губи були солоні — солоні від її сліз., Нарешті, знесилена, не випускаючи Тома із своїх м’яких обіймів, вона опустилася на канапу. Він не одривався від її уст.

Якби хтось побачив їх за чверть години, то нізащо не повірив би, що ця весела й задоволена, злегка розчервоніла жінка недавно гірко ридала. Вони випили по чарці віскі з содовою, скурили по сигареті й тепер ніжно дивилися одне на одного.

«Який він милий», — думала Джулія.

Їй спало на думку, що вона може зробити йому приємний сюрприз.

— Сьогодні в мене на спектаклі будуть герцог і герцогиня Рікбі, і після вистави ми підемо обідати в «Савой». Ти не міг би піти з нами? Виручи мене — нас було б тоді четверо.

— Якщо ти хочеш цього, то, звичайно, я піду.

Щоки його злегка зашарілися, і вона знала чому. Його схвилювала перспектива знайомства з такими вельможними особами. Джулія не сказала йому, звичайно, що