Читати книгу - "Раб. Книга 1. Чужий біль, Нідейла Нельте"

– Не дам! – обурююся.

– Чому? – щиро дивується. – Хочеш, я свого тобі дам? Він теж багато чого вміє і ласкавий, якщо раптом різкий рух – у мене завжди пульт під рукою.

Класний секс, нічого не скажеш. Схоже, уявне управління Олінці не в кайф – подобається своїми пальчиками тикати.

– Не хочу, – качаю головою. – Ледве цього підпустила, звикнути треба.

– Розумію, – розчаровано і без грама розуміння. – Ну поклич його, а? Так хочеться подивитися... Що тобі, шкода?

– Не хочу скасовувати покарання.

– На скільки ти його покарала? Я пізніше зайду, ти будь ласкава не карай його знову. Якщо раптом провиниться, я допоможу, добре?

З сумом розумію, що не відчепиться.

– Звичайно, – погоджуюся, – заходь як-небудь, розважимося.

Прилаштовує пульт на пояс, йде, змушуючи раба тягнутися на колінах. Сука.

Не встигаю проводити і повернутися в крісло, Антер тут як тут. На підлозі біля ніг, уткнув голову в мої коліна.

– Дякую, – тихо, ледь чутно. Проводжу рукою по м'якому темному волоссю, мовчу.

– Вона повернеться, – говорить. Піднімає на мене очі, здається, кілька посвітлілі.

– Повернеться, – зітхаю. – Сподіваюся, не сьогодні і не завтра.

– Сьогодні, – відповідає впевнено.

Я не можу з нею порвати, я не можу її не підпустити... чорт, у мене конспірація!

– Тобі господиня дісталася ненормальна, – посміхаюся. – Не любить біль заподіювати.

– Це якраз нормальна, – тихо шепоче. Ну так, і не заперечиш.

– Тебе гвалтували? – питає, здається, навіть співчуває. Дідько, й не думай мене жаліти! У порівнянні з тим, через що ти пройшов, навіть якби це було правдою, всеодно б дурницею здалося...

– Не хочу про це говорити.

– Вибачте...

– Що мені робити? – питаю.

– Ви не зможете ховати мене вічно. Нехай подивиться і заспокоїться.

– Якби тільки «подивиться», – зітхаю. – І якби заспокоїться... Пульт я їй не дам ні за що, батіг захований, але у неї свій.

– Витримаю, не вперше.

– Пробач... – шепочу. Дивиться здивовано, схиляється, цілує коліно – ніжно так, по-справжньому.

– Перестань, – кажу.

– Вибачте! – лякається. Та я ж не до того, щоб не торкався... Горе моє засмикане.

Підіймається, треба ж, сам.

Прав виявляється, не проходить і трьох годин, Олінка повертається. З іншим рабом. По-моєму, той, який Ден. Навіть думати не хочу, що зробила з попереднім бідолахою, що попався під хтиву незадоволену ручку.

– Не чіпляй, – попереджаю її рух знову надіти кільце на гак. – А то вдруге неправильно стояти буде.

Раб дивиться на мене з ненавистю. Вибач, дорогий, бачив би ти, що тут діялося... Краще вже постій.

Олінка знизує плечима:

– Цей мені набрид, бачити його не хочу.

– Нехай тоді в кухні посидить, – пропоную, вказуючи рабу на відповідні двері. Стоїть, не рухається, чекає розпоряджень.

– Ні, – повідомляє ця чудова дівчинка. – Я погано себе почуваю, якщо хто-небудь з них не стоїть навколішках.

Та ти хвора, дорога, у тебе залежність вже.

– Ну нехай стоїть, – тисну плечима, про себе шкодуючи, що не виторгувала бідоласі трохи відпочинку.

– У тебе сіль є?

Гарячково міркую, навіщо їй може знадобитися сіль, мотаю головою:

– Ні, закінчилася.

– Перець? Крупа якась?

– Ні-а, комбайн якраз віддала заправити, а запасів не тримаю.

Тільки на кухню не сунься.

– Гаразд, – вимовляє роздратовано, потім обличчя осяває усмішкою і вона дістає з сумочки гаманець з гострими колючками. – Забула, що як раз купила.

Висипає перед рабом, показуючи, куди саме йому встати. Той зітхає, опускається на коліна.

– Ти що, незадоволений? – питає.

– Задоволений, пані, – поспішає запевнити раб.

– Залиш його, – кажу, – нехай думає про свою поведінку.

Краще б крупу дала, чесне слово.

– Ну що, – перемикається, хапаючись за батіг і починаючи погладжувати. – Минуло вже покарання? Покажеш?

– Гаразд, – відповідаю, немов би балансуючи на грані невдоволення і бажання похвалитися. Ні, через півроку ти у мене тут не залишишся, тварь. Такі, як ти, жити не повинні.

– Антере! – гукаю. Виходить, в новому одязі, плечі розправлені. Ось таким ти мені страшенно подобаєшся!