Читати книгу - "Муза, Мар'яна Доля"

Я розповіла історію про своє "таємне заміжжя" кільком одногрупницям, з якими була у найбільш приязних стосунках. Знала, що вони перекажуть те іншим, тож незабаром новину знатиме увесь потік, і коли незабаром у мене почне рости живіт, ніхто не запідозрить нічого дивного. 

Дівчата робили круглі очі і торохтіли, як сороки,бажаючи вивідати якомога більше подробиць. Але я відкараскувалася від них стандартними фразами. Лише раз ляпнула, не подумавши. 

Коли мене спитали, хто за професією мій чоловік, чи на кого він вчиться, я несподівано для самої себе відповіла: "Він художник."

Чому саме художник? Ніколи в житті не цікавилася живописом, і серед моїх знайомих не було жодного представника цієї професії. Склалося таке враження, немов це хтось інший промовив моїм голосом, аж я здивовано озирнулася навкруги… звісно ж, нікого чужого за своєю спиною не побачивши. 

Ну, художник так художник. Врешті-решт, усі скоро все одно  про це забули, хоч напочатку й  попліткували трохи — адже така тихоня, як я, староста, "заучка", першою на потоці вийшла заміж.

Але незабаром інші турботи, передсесійні, витіснили з голів моїх однокурсників думки про моє особисте життя.

Хоча був ще один момент, який я не врахувала. А саме —  як пояснити Мельнику той факт, що я невдовзі стану мамою.

***

Після того випадку з таблетками він, немов відчувши раптову відразу до мене, почав мене уникати. Більше не просив залишитися після занять для вирішення якихось нагальних питань і не пропонував поїздок на дачу.

На лекціях він намагався не зустрічатися зі мною поглядом, а я, як тільки лунав дзвінок, хутенько збирала свої книги й зошити і першою вибігала з аудиторії. На репетиції театру я теж "забила", і ніхто мені нічого не сказав, і не запитав, що стало причиною того, що я покинула гурток.

Минуло кілька місяців,  я трохи розслабилася, подумала, що, мабуть, і справді, все, що діється — на краще. Все налагодилося само собою, моє життя стало набагато спокійнішим, ніж на початку осені.

Вагітність довго залишалася непомітною — живіт не дуже великий, до того ж узимку було легко приховати його об'ємними светрами, шарфами та накидками. Почувалася добре, ніщо не турбувало, Киця, до якої я ходила в жіночу консультацію, казала, що вагітність протікає ідеально.

Рано навесні, коли сходив сніг і по вулицях текли веселі струмочки, я вперше відчула, як дитинка заворушилися в мене під серцем. То було дуже хвилююче відчуття. Я йшла по вулиці і стала, як укопана, вражено озираючись на людей навколо. Мабуть, вони подумали, що я ненормальна або п'яна. А може, ніхто нічого й не зрозумів. Зрештою зараз усі в основному дивляться собі під ноги, щоб не вступити в болото і не забруднити модні черевики. А в обличчя іншим пішоходам — дуже рідко.

Я стояла посеред тротуару, мене обходили з усіх боків заклопотані люди, яскраво синіло небо, в калюжах купалися голуби. А мені хотілося голосно сповістити усьому світу про те, що я цієї миті відчуваю. Тільки слів бракувало, та й не було поруч людини, яка б могла мене вислухати і зрозуміти...

***

Коли стало зовсім тепло, з товстими кофтинами і пуховиком довелося розпрощатися, і тут уже всі відразу зауважили мій "цікавий стан", кинулися вітати, запитували, кого ми з чоловіком  очікуємо.

Я відповідала, що не знаю, бо на УЗД не було чітко видно статі малюка. Втім мені було все одно — хлопчик народиться чи дівчинка. Мене тоді переповнювало якесь дивне відчуття безмежного спокою. Ніщо не могло мене засмутити чи вивести з рівноваги. Будь-яка проблема здавалася такою далекою і несуттєвою, як легка хмаринка на небокраї, яка сьогодні є, а завтра її віднесе вітром.

Будь-яка, крім однієї, яка звалася Олександр Мельник. Бо він не страждав короткозорістю чи нездогадливістю, мою вагітність теж помітив і зробив певні висновки.

Тож першого теплого дня у середині квітня я почула наприкінці його лекції ті самі слова, які налякали мене до раптового тремтіння в колінах:

— Аліно, залишитесь, будь ласка, на хвилинку після заняття. Нам потрібно поговорити...