Читати книгу - "Царівна (збірник), Ольга Юліанівна Кобилянська"

– Хотіла! – говорила я дальше. – В мене не було життя з «подіями». Я лиш читала, думала, а опісля заручилася. Однак тепер, тепер, коли я те вчинила, будиться бог знає що в мені, перемагає мене. Я відчуваю то так, як відчувається приплив хвиль, що мають у слідуючій хвилі збитися над головою. Я давлюся тим припливом!

– Ви потребуєте багато сонячного блиску і барв!

– Ах, і простору, Орядин, чи так званої свободи. Інакше обтовчуся об усі ті буденні чесноти!

– В тім я вас розумію, – відповів він, – однак у тім ні, що ви заручилися!

Я усміхнулася роздразнюючим усміхом.

– Чому й мені не бути судженою? Це прецінь також щось, що годиться «з життям внішнім», щось людське. Це удосконалює жінку.

– Але без любові?!

– Не впадайте в романтизм, пане Орядин! Любити і віддаватися – це щось зовсім відмінне; смішно, що зводять завсіди одно з другим докупи. Наприклад, і ви, що звете антипатію і симпатію дурницями!

– Зводять докупи, кажете, Наталко. Мов ви вперед не любилися і аж потім побиралися.

– Мовби не любилися ніколи, пане Орядин, а проте женилися! Врешті, – додала я по короткій задумі, – не знаю, чи любов конечна до супружества, значить те чувство, що, наприклад, я уважаю любов'ю. Воно щось інше від прив'язання.

– Так, на вашу думку, що таке любов?

– Ну, на мою думку, це прегарне ніжне миготіння, котре існує в цілій своїй повноті доти, доки його не заявиться словом. Опісля воно блідніє і никне. Властивий характер того чувства – це якась «метеликуватість» або той блиск сонця, що не є всюди, та й годі його здержати, що миготить крізь усі нерви в деяких хвилях, у пишних, прегарних хвилях, Орядин, а опісля зникне, і чоловік пригадує її собі, мов запах якого цвіту. Чи можна те ставити нарівні з тим неповторним, пересиченим чувством, що зветься в першім-ліпшім супружестві також любов'ю? Скажіть самі! Але ні, лучче я скажу сама один доказ. Моя тітка запевняла мене дуже часто, що не знала ніколи, що це таке любов, і я вірю їй, що вона не любила ніколи; попросту в неї нерви загрубі до такої тонкої гри – а проте вона живе з вуйком дуже добре! Що це таке?.. Чи це любов така, як я кажу, чи прив'язання? Чи не виходить тут на моє?

– Ви починили в останніх двох роках дуже глибокі психологічні студії, – відповів він із легкою іронією. – Це, мабуть, і вигладило нерівності між вами і професором Лорденом!

– Це не вигладило нерівностей між мною і Лорденом. Тут стоїть світ мовчки.

– Щоби світ не стояв мовчки, залежить від вас! – відповів він.

– Від мене?.. Так, це правда, воно залежить дійсно і від мене: це є, власне, те, чим я хвилями мучуся і «давлюся», але через те я, може, також переконуюся у своїй силі!..

– Я вас не розумію!

– Зрозумієте колись! Врешті, прошу вас дуже, не згадуйте мені його. Тоді ні, коли думаю собі щось цілком, цілком іншого. Не гнівайтесь, але не робіть цього ніколи!

Я просила його живими, майже переляканими очима, а він, усміхнувшись іронічно, глянув на мене.

– Це не згоджується з тим, що ви казали колись тут; а іменно, що любите боротьбу! – сказав.

– Я люблю боротьбу, люблю, люблю! Ви мене не знаєте!

– Може, й дійсно не знаю. – І він схилив знов голову в долоні і задумався також над бог знає чим…

. . .…

Я була зворушена, роздразнена. Була би плакала, але не з жалю. З нетерпеливості. І він мене гнівав. З кожного його слова визирав завсіди якийсь «хосен», щось «розумне», якась «користь»… Це мене болить.

– Над чим ви думаєте, Орядин?.. – звернулась я вкінці до нього, щоб не сидіти мовчки.

– О, мої думки неінтересні! – відповів він. – Я звичайна натура, а ті справляються скоро з собою. Я йду завсіди найкоротшою дорогою, то й гадки мої буденні.

Це мало мене вколоти (воно й укололо), а йому справити якусь приємність.

– Дайте мені щось оживляюче до думання, Орядин, щось, що пригадувало би лісний воздух, щось ясне, сонячне! – просила я його стиха.

– Від мене жадаєте ви цього? – питав він роздразнено. – До того я не здатний! – І він замовк нагло, а тим часом якийсь нервовий вигляд опанував його лице.

– До чого ви здатні? – спитала я.

Він розсміявся так, що я, не надіючися сміху, прокинулася.

– Ви смієтеся з мене, Орядин? – спитала я, вп'яливши в нього уважно очі.

– Знаєте що? – сказав, не зважаючи на моє питання. – Я веду також із собою боротьбу, яку? – скажу колись пізніше, а поки що дайте ліпше мені щось оживляюче до думання!

– Ну, коли так, то я скажу вам оце: ідіть своєю дорогою і не дбайте про загал, коли маєте на оці гарну ціль!

– Я йшов уже раз своєю дорогою; це знаєте вже.

– І то було зле?

– Остільки зле, що не добився нею до цілі.

– Це не може бути! Ідіть лиш витривало далі: сильна воля поборе все.

– Я хотів би той дар мати, що ви, а то дар одушевлятися, Наталко!

– І у вас він є!

– Ну, я цього не знаю.

– Я знаю, Орядин. О, я вірю в вас! Не знаю, яка ваша боротьба, але не спроневіряйтесь ніколи тому, що давало вам досі відвагу і право бути гордим. Не дбайте про загал і йдіть своєю дорогою, доки не опинитесь високо-високо!

Я вхопила його за руку і стиснула її кріпко, а очі в мене заясніли.

Він видивився на мене здивований, а опісля усміхнувся.

– Чи у вас бувають частіше такі пориви? – спитав.

Його питання заболіло мене, і я опустила очі вниз.

– Чи це пориви?

– О, це може бути і настрій!

Він не згадує ніколи ані одним словом, що я була колись його царівною, мовби це не він, а хто інший любив мене. А я мовчу і собі горда, горда, мов той олень. Нехай мовчить, думаю, коли вже так, коли вже не може любити більше, але нехай не дорікає мені Лорденом!

Правда, він не знає, що в моїм серці діється і що в нім не так супокійно, як я виглядаю, що в нім дозріває думка розірвати ненависні зв'язі і відвернутися від усіх назавсіди. Справді, оце дозріває в моїм серці, але поки що це лиш моя тайна, і я не виявляю її і перед ним, хоч би й як питав мене. Ох, лиш сили додай мені, Боже, сили, щоб я не спроневірилася собі і правді; а я поборю всю погань, яку тільки стріну по дорозі свого життя!..

VI

(Знов пізніше.)

Я вже знаю, що я йому не цілком байдужа, хоч маю також те переконання, що