Читати книгу - "Дари пігмеїв, Олег Федорович Чорногуз"

— А неба в клітинку над своєю головою Васьок не хоче бачити? Йому хіба мало того, що він нагріб?

Цими двома фразами Папа сказав усе — наступника не буде, і хай електорат, і політологи разом з журналістами затулять рота на замок і не вибудовують з дна своїх хворобливих уяв ніяких версій — Папа йде на черговий термін і фінансує з десяток технічних кандидатів у президенти без імені, без рейтингу і взагалі — без голови й розуму. Хай народ бачить — є ще дурніші за нього.

Свою нову президентську кампанію Папа тепер фінансує грішми Мироновича, Вовка, Супкіса, Базарова, Валяя і ще доброго півдесятка таких олігархів-крадіїв, як і він, як і вони. Адже завдяки Папі вони накрутили такі дивіденди. Завдяки Папі вони мало не за безцінь придбали такі величезні об’єкти-гіганти, які скуповувалися за рік, мінімум — за півтора.

І все ж Мироновича не полишила думка — зайняти у цьому суспільному світі ще вищу сходинку, коли не найвищу. Він вірив і справді щиро в Господа Бога, як і в те, що йому, сільському поліському хлопчакові, саме Боже провидіння постійно простеляло дорогу у цей складний і незрозумілий світ, готувало блискучу кар’єру в будь якій галузі, і знову приготує там, де йому захочеться. Роксану, розмірковував він, також йому послано Божим провидінням. Може, саме вона, ця вродлива і розумна бестія, і є та Божа благодать, яка допоможе йому здолати нездоланне і піднятися на вершину, якою він снить. Він же має для цього все: освіту, становище в суспільстві і гроші. Багато, багато грошей. Він ладен поставити на карту все, аби досягти того, чого досяг невідомо і незрозуміло як його нинішній патрон. Папі просто всміхнулося щастя. Велике щастя.

«Я у житті у свої неповних сорок чотири роки, здається, спізнав усе. Мрії про красиве життя у вигляді тимчасових насолод і втіх, виявилися насправді блефом, фата-морганою і вони не мали нічого спільного з тим, що називалося справжнім життям».

Роксана Корн, яка так несподівано звалилася на його голову, образно кажучи, прямо зі службового столу, саме тепер, здається, відповідала тій золотій середині між злющую дружиною Альбіною і покірною секретаркою Мілою. Він добре розумів, що знайти ідеальну дружину — це значно важче, ніж здобути три докторських диплома чи кілька звань академіків різних наук. Або навіть стати мільйонером. А сьогодні саме про таку дружину мріяв Миронович. Роксана була далекою від ідеалу його ілюзій і мрій. Але вона належала до тієї красивої реальності, якої він все життя прагнув. Так, її цинізм, холодний розрахунок, нахабство, нарочита розв’язність трохи відлякували його від неї. Вона й справді часом поводилась так, наче була замовлена для нього Валяєм чи Супкісом. Її манери, безцеремонні висловлювання, термінологія — все це було властиве скоріше професійним повіям, ніж жінці з таким високим становищем у суспільстві, з авторитетом, ім’ям. Журналістці, популярності якої заздрило чимало колег, і вони цього навіть не приховували, врешті-решт, дружині одного з досить-таки авторитетних і поважних людей у країні.

«Одружуватись треба тепер», — неодноразово повторювала Роксана. Вона брала його облогою, штурмом, йшла на різні провокації й нітрохи не соромилася цього. Він був їй потрібен. Грошовитий, багатий, з таким високим становищем у суспільстві. «Але хіба тільки це приваблювало її в ньому? — розмірковував він. — Не могла ж вона бути ще й професійної акторкою, яка виконує завчену роль до безтями закоханої жінки?»

Роксана кохала його. Кохала по-справжньому. Він це відчував усіма фібрами душі. Як вона припадала до нього, як, жартуючи, гралася з ним. Саме з ним. їй в ньому нічого не здавалося гидким, неприємним, навіть його критика на її адресу.

— Виправлюсь, любий. У нас за плечима — тільки перший рік служби. Можна сказати, обоє салаги. Але ми вчимося і слухаємося своїх командирів, — вона висловлювалась взагалі завжди по-своєму, не так, як інші, передбачала його думки, порухи і взагалі йому з нею, як ні з ким, було легко і розкуто. Він завжди з Роксаною почувався у своїй тарілці, не боявся, що йому скажуть: «В якій ти руці тримаєш виделку? Якою рукою ти тримаєш ножа? Куди ти кладеш руки? Вони мають висіти над столом, а салфетка під шиєю! Чому ти гості не підставив стільця? Господи, який ти неотесаний мужлан! Ти й справді виховувався в лісі? Серед вовків».

Вітольд тоді стискував до побіління й без того свої тонкі губи, так, що їх зовсім ніхто не помічав, кидав ніж чи виделку об стіл і вилітав стрілою до ліфта. Йшов до найближчого кафе чи бару і докінчував свою вечерю бутербродом або кількома пиріжками з капустою чи м’ясом, запиваючи те все гальбою пива.

Після чергового вибрику «гнилих інтелігентиків» він остаточно поклав розірвати з Альбіною. Про це, перш за все, йому хотілося повідомити Роксану. Він чекав від неї моральної підтримки. Але, мов навмисне, вона виїхала за кордон, як сказали йому на телестудії, і коли повернеться — невідомо.

— Вона працює над програмою «Аудієнція», — пояснили йому. — Така програма вимагає й часу й нервів. Ви знаєте.

— Я знаю, — відповів Миронович і хотів було додати: «Сам був головним героєм її програми», але вчасно стримався.

«Скажу самій Альбіні, — мовив він сам собі й збирався було набрати її номер телефону. — В усьому винна вона сама. Нічого мені писати сльозоточиві листи і спекулювати любов’ю до сина. Звалю все на неї і на її законсервованого резидента з Західної Німеччини, якого тепер СБУ влаштувало в Інститут іноземних мов на викладацьку роботу. Нагадаю їй і телефонні мелодії, які, записують на магнітофон студенти. Її сексуальні крики і зойки стали у вузі наймоднішою мелодією. Її перекачують через Інтернет на свої мобілки переважно першокурсники, які за висловом Роксани, у гуртожитках проходять «курс молодого бійця» під акомпанемент мелодій професора з етики і моралі. При цьому заявляють: «Це голос нашої читалки. У хвилини піднесення і натхнення. Найкраща лекція з усіх, які ми коли-небудь чули». Все це він збирався сказати їй.

Але Альбіна й тут його випередила: несподівано помер старий академік Ераст Ластовецький. Альбіна більше не писала листів. Вона того ж дня просто зателефонувала Мироновичу і запитала, не називаючи його навіть