Читати книгу - "Кохай без правил, Ольга Манілова"

Я демонстративно випрямляюся, а Резник ще помітніше напружується.

— Що ж, так тому й бути. Я така-сяка, погана, і ще недосвідчена, і ще брехуха, тож не буду тебе затримувати, — змушую себе говорити жорстко. — Ах так, і ще я — задирака. На цьому всі обговорення закінчено. І з приводу моєї ситуації — це не твоя справа.

Я все-таки стримую пронизливий писк, коли він різко притягує мене за плечі до себе, але кілька ганебних високих звуків прориваються крізь зуби. Та прориваються ще й з боєм, тому я видаю шиплячий звук до всього іншого.

Резник утримує мене як у лещатах, але це абсолютно зайве... абсолютно... адже я вже в полоні його очей.

Хочу дістати стопою до поверхні підлоги — бо цей нахаба ще й підняв мене — але безуспішно, а з моєї ноги, що розгойдується, зараз от-от спаде другий капчик.

Жахливо, мало не плаче внутрішньо якась частина мене. Просто жахливо. Це не катастрофа, це — міжконтинентальний катаклізм. Ну чому Резник такий вражаючий?

— Якщо знадобиться, — практично риком вичитує він мені прямо в обличчя, — ціле життя, щоб відучити таку зайчиху від вислову про "не моя справа", то я ціле життя, трясця, витрачу на це, і даремно прожитим воно не стане. Щоб я цього більше не чув, так.

Я лише мовчки дивлюся в палкі очі, поки він чекає відповіді. А потім Артур цілує мене, майже невлад, іноді промазуючи навіть повз губи, і я видихаю йому в рот, просто як у кисневу маску.

Як у ту кисневу маску, що зазвичай лишається єдиним джерелом повітря, коли всі ці маски одночасно вистрибнуть зі стелі салону — а все тому, що твій літачок, із втраченим керуванням, мчить донизу і скоро-скоро розіб'ється.

Разом із тобою розіб'ється.

А в маску можна подихати перед смертю, прямо як у жадібні поцілунки Артура Резника.

Він сито сопе, коли відривається від мене, і я прискорено змахую віями, щоб прогнати з очей усі почуття, які там зібралися.

На жаль, у мене звичайні вії, а не вітряки, тому моя місія провалюється, а Резник припадає до моїх губ ще раз.

Він захоплено треться носом об мою щоку, і це найнестерпніше. Як це було і вчора. Адже я починаю розповзатися на шматки після цього дотику як мокрий папір, тому...

... я наполегливо відштовхую масивні плечі від себе, і він нарешті слухається, але лещата не розтискає.

— Рито, — його очі надзвичайно пом'якшуються, — я думав учора. І сьогодні, зранку. З приводу цього всього. Тебе... образив хтось давно? — він поправляє пасмо мого волосся, а потім береться й за інше. — Хтось? Ти скажи мені. Скажи. Я думав і думав. Ти така закрита і... Так буває, якщо людина... Ну ти зрозуміла мене.

Він намагається щось прочитати в моїх очах, але там точно має бути порожньо.

— Відпусти мене, — навіть ввічливо кажу я.

— Ні, — грубо реагує Артур і зціплює кулаки в мене на спині, вже обхопивши мою талію сильніше.

— Відпусти мене, — слабко посміхаюся, — мене ніхто не ображав, — кажу я, бо...

... це правда.

Не було жодної конкретної людини, яка б образила бідну й нещасну Риту Шаповалову. Мені взагалі в житті багато в чому пощастило.

Просто одного разу мене образив... увесь світ, але, правду кажучи, це не привід для жалості.

Взагалі весь світ образив мене двічі, але це теж не привід для жалю.

Я поправляю своє волосся і вдаю, що не помічаю, як Резник пожирає мене поглядом після того, як відпустив і поставив на підлогу.

Відчуваю щире полегшення від того, що він це запитав і все-все мені нагадав, бо я стала іноді забувати, чому не кидаюся йому в обійми.

Коли-небудь він обов'язково все дізнається.

Його сьогоднішні жарти, наїзди та зарозумілі ремарки — в глибині душі я знаю, що він не має на увазі нічого образливого, і знаю, що він іноді заграє. І майже нічого з цього не здатне зачепити мене за живе по-справжньому.

Але коли Резник дізнається, і навіть якщо він один раз пожартує...

Я навіть не можу передбачити, що буде гірше: його жалість чи його байдужість. Коли він дізнається, я... маю бути в безпечному місці. Тобто точно не в його обіймах. Якщо, звісно, наші обійми доживуть до цього моменту.

Щоранку я прокидаюся і гортаю в ліжку стрічку спортивних новин. Під ковдрою, де тепло і тихо. Ні, все-таки я щасливчик, адже ніхто ще не розкопав.

Я погладжую частину своєї скроні, ніби намагаюся зупинити головний біль, що підступає.

Як же все було нормально і спокійно до того, як з'явився Резник.

— Гей, — киває він із дещо зарозумілим виглядом, а потім несподівано стискає мою долоню. — Я, правда, може по-книжному не інтелектуал. Хоча твої розумні мізки здивувалися б, дізнавшись як саме треба вигравати в хокеї. Але дещо тут, — він стукає пальцями собі по лобі, — працює досить стерпно. І я дещо розумію, Шаповалова. Тут чогось не вистачає, тут немає цілісної картинки. Є щось, чого я не знаю, адже так, Рито?

Коли я не знаходжу слів для відповіді навіть через хвилину, він тягне мою долоню на себе.

Так, якщо відкинути упередження, Резник мислить швидко і чітко. Звертає увагу на суть та ігнорує зайві деталі.

— Мовчиш, — голосом, що зривається, каже Артур. — Я не піду, поки не дізнаюся.

А мою долоню притискає до плеча, нервово погладжуючи, і потім різко нахиляється, щоб знову...

— Ні, — видавлюю я із себе. — Вибач... Я, напевно, ще перебуваю в стані шоку. У мене буває таке. Після вчорашнього, я маю на увазі. Я просто... не оговталася.

Усі зусилля, спрямовані на те, щоб не бачити його, перетворюються на пил. Він обережно повертає мене за плече, так і не наблизившись впритул.

— Після вчорашнього... Через те, що ми ввечері... Через те, що я...

Його обличчя ніби викривлене маскою, викуваною із суперечливих емоцій, — усі його риси великі й опуклі, і емоції — такі самі, великі й серйозні.

— Неважливо, — мотаю я головою. — Артуре, чесно, неважливо. Усе це. Мені потрібно два або три дні, щоб відійти.