Читати книгу - "Невідоме Розстріляне Відродження"

«Але чого тобі? – нарешті спитав я себе. – Ти б хотів, щоб Варя заради стрінутись і поплести канітель з тобою, одмовилась вийти заміж?»

І мамаша?.. Чи..? Але ще недавно ти ж заявив смуглявій із синіми мазками в очах юниці, що для одруження тобі бракує ерудиції!

Була година перша, і мені було сумовито.

Імпозантно ревли сирени на виробництвах, я все стояв.

І враз став я собі смішний і далекий і дивно незрозумілий.

«Ах, ти ж, недодимлене стегно міщанства!..»

Я випнувся бадьоро і озирнувся. Захотілось гомону, шуму, галасу.

«Варя! – нахабно стала в мені груба думка. – Сміття! Вісім років минуло революції для всіх, для неї, а воно одгородилось кісейною ширмочкою проблематичного „сімейного щастя“, і більш нічого не хоче. І не буде їй нічого! Хіба що Крим».

Я уявив її і її кімнату до найменших подробиць і себе:

«А ти теж… Теж знайшовся імпресаріо для міщанської ляльки… З якого дива? Назад! Дайош бібліотеку! Досить!»

Було радісно й енергійно. Я уявляв роботу сильну й бадьору, галас, гомінкі сонячні вулиці, новий шумливий побут.

Я ще раз глянув на Дніпро і за цим разом знайшлось те, для чого власне я й прийшов сьогодні в парк.

«Битіє омрачаєт сознаніє», – рельєфно, чітко, ясно враз одбилась у моїй голові думка.

«А правда!»

І, потенціяльний я, рішучо повернувся. Примружившись до сонця, пішов веселим кроком із парку.

«Вітаю могутню реалістичну ілюзію. Allo!»

Цим разом у мене з Варею покінчено було все.

В кімнаті рівно й ясно горить велика, чиста лямпа, і за столом, повернувшись спиною до Васі, Паша розмотує зубами клубок ниток.

Ще рано – тільки восьма година вечора.

Вася лежить на ліжкові, заклавши руки за голову, і тупо дивиться в той проміжок стіни, що між стелею й дверима.

Ліворуч – вішалка з акуратно навішаною одежею, праворуч – плакат. Чисто, світло, тихо, і… нестерпуча нудьга.

За чорним вікном полосує дощ.

Дощі йдуть тиждень без перерви.

Щодня сірі, мокрі хмари низько пливуть над землею, набухають аж до вікон, голий вітер гонить їх на хмуру північ. Вітер рве змиршавілі, присохлі вже бур’яни й без краю полоще дощами. Безпомічні кущі й дерева тремтять перед ним здрібнілим, переляканим листям і, хитаючись, постійно струшують з себе дощові води.

Тиждень, як мокрий і непривітний панує хаос, ллють потоки з труби, тарабанять по шибках косі краплі дощів… Страшенно мокро, все тече, навіть у галошах не пройдеш, і кудись вийти майже неможливо.

…Тиждень, як цілковита нуда опанувала Васю.

В кооперативі, де він служить прикажчиком, торгівлі в ці дні майже нема. Крамниця зачиняється рано, і в три годині Вася приходить додому весь блискучий у своїй намоченій шкіряній тужурці.

По обіді, дома робити абсолютно нічого. По обіді він, за звичкою, лягає на ліжко й засинає під «Известиями» на 2–3 години. Потім, прокинувшись з червоними рубцями на обличчі й припухлими очима, ляпає галошами по кімнаті, дивиться в вікно на безконечну нуду, що січе, рве, полосує на дворі. Спиняючись перед дзеркалом, він подовгу видавлює угрі й прищі на носі, позіхає широко, страшно, аж щелепи лущать.

В голові якийсь сірий прес, і щось гнітить, мов обухом потилицю…

Паша подає й прибирає обід швидко та акуратно.

Впоравши мужа, вона знов сідає за свої шитва.

Іноді цокотить машиною, а то шиє кольоровими нитками, і обзивається до Васі тільки, коли треба чимсь їй допомогти.

А то – мовчить. Вася відчуває в цій мовчанці й діловій скупченості щось нарочите, надумане, але теж мовчить, бо боїться. Боїться одвертого погляду сірих, вакхічних очей колишньої чекістки й почервонілості на щоках. І він поділяє свою нудьгу з плакатним портретом на стіні, позираючи на нього бездумними, осклілими очима, не знаючи куди себе діти.

Вечір приходить раніш, ніж звичайно. Тоді Вася проворно ставить самовар і п’є чай, теж мовчки й сам, бо Паша п’є після нього; потім знов лягає на ліжко і тупо дивиться на білий проміжок в стіні між стелею й дверима…

За цей тиждень, коли йдуть ненастанні дощі, утворилась майже неможлива атмосфера скучного, кімнатного життя.

Період, що Паша була нездержливо весела і цілими годинами лящала своїм круглим, мов горішки, смішком, ніби хто лоскотав її, і вона не давала Васі спокою, при чому