Читати книгу - "Невідоме Розстріляне Відродження"

Але Вася не вгамувався.

Червоний, з блискучими очима, з блудною посмішкою, Вася хотів обняти і міцно притиснути до себе Пашу, але вона одгородилась шитвом і кинула брутальну фразу:

– Ну, ну – оставь; не лезь, свиня!

Внутрішній напор круто здав назад, Вася спинивсь і збентежено глянув на Пашу. Потім:

– Ти сумашедша!

І страшенно ображений, мовчки пішов до вікна; опершись спиною, з якимсь жалем дививсь на Пашу.

– Ты сам сумасшедший. Хіба мислімо так орать?

– А тобі що? – озвавсь Вася запитливо-незрозуміло.

– Як – що?

Паша одкинула шитво. Раптом щоки в неї почервоніли, крильця на носі стали білі. Тоді Вася стиха жбурнув:

– Коли не вгодно, можеш на дощ.

Він не докінчив, бо не знав, що говорити далі. В голові все змішалось. «На дощ, то й на дощ».

Паша з силою стрималась і, удаючи з себе спокійно-веселу, взялась за шитво. Розгортаючи вишивку, сказала:

– Ла-адно. Запомни, що ти мені сказав. Я буду пам’ятати. Хорошо!

Вася важко сопів, ледве дочуваючи її слова, і одно було ясно для нього, що він зопалу скочив у яму і вийшло так, що буде щось небажане й дурне.

Стало страшенно огидно – безвихідно й безрадісно і почуття боягузтва заворушилося в нім. Мовчки він одійшов од вікна і почав взуватись.

Паша теж мовчала, не звертаючи на нього уваги.

Насунувши картуза й піднявши комір, Вася вийшов з кімнати…

Дощ бив просто в лице і забивав дух. Надворі була страшенна метушня, нерозбериха, дерево буйно шуміло, темінь одбивалась од дощової води, і од цього летіла пиляка.

Одноокий на вулиці ліхтар сумно гойдавсь, переможений і вщент забитий переможним дощем, і плакав не втираючи сліз…

Вася лихорадково перебирав у голові, що може бути завтра, і з досадою і переляком думав, що Паша його покине.

«Дура!» – усовіщував він її і не смів виправдуватись.

Дійшовши від рогу вулиці до ліхтаря, Вася глянув на хаотичну самоту чорних вулиць і повернув назад…

«Дура!» – ще раз обережно подумав він про Пашу.

Паша сиділа, як він покинув її – шила.

Озираючись, Вася роздігсь і ліг спать. Він укутався з головою. Було важко, сумбурно незграбними колодами думки все перекладалися в голові, й нічого з цього не виходило. Щулячись, кілька разів визирав Вася з-під ковдри, чи не вкладає Паша речей.

Пов’язана білою хусткою, Паша шила собі; на плечі плаття злазило, і видно було сорочку.

«Чорт з нею, покине – хай покине!»

Під ковдрою одкрились простір і світ, і блиснула синя даль.

«Через неї викинули з партії; мотаєшся як… ще, гад, угрожаєт…»

Він уявив себе вільним машиністом, компанію в Харкові, «прикалабок».

«Хай іде, спробує».

В «прикалабку», про який мріяв Вася, переливались брязк і сміх, весело цокало скло, і перед такою ж самою як «кавалеристка» красунею, Вася з жагою співав: «Золотую… поставлю…»

Він заснув.

За густою, соковитою вранішньою тінню від дому, стояв рівний напружений сліпучий блиск. Тверда синь без хмаринки випнулась проти вікна. Дощ пройшов за ніч.

Вася глянув на годинника і поспішно схопився з ліжка. Ледве не заснув. Бризнув в обличчя водою, пригладив перед дзеркалом голову.

– Паша, а Паша!

З коридору неслось жваве розмовне цокотіння і лящав Пашин кругло-горішковий заливчастий смішок, ніби хто лоскотав її.

– Паша!

З розбігу Паша одхилила двері і, червоніючи своїм оживленим обличчям, грайливо запитала:

– А що? Самовар? Готовий! За-а-араз! – і, наспівуючи це «за-а-араз», подалась назад.

Стукаючи каблучками, вона моторно поставила на столі блискучого самовара і відгорнула сніжно-білу серветку, під якою все було наготовано: сяюча шклянка, варення, цукор, білий хліб.

Вася швидко пив чай.

Паша крутилась перед дзеркалом, поправляючи червону хустку на голові. З нападами лоскотливого смішку вона розповідала про тьотю, що зайшла до